Щоб віддячити старому за мудре слово, замовив у буфетниці Насті ще одного скляного божка (з отих, що ніяка атеїстична пропаганда їх не взяла й ніколи не візьме). А також дала Настя нам хліба – такого, що заєць за шкурку сховався б. І борщу – такого поганого, аж наче туман із моря покотився. Видно, загубила до ріпички наша яблунівська буфетниця людський сором, як славнозвісна сорока, що загубила свій хвіст.
– Будьмо здорові, діду Гапличок, – зичу з чаркою в руці. – І давайте ще вип’ємо, бо хороша чарчина вина таки добавляє ума.
Дід Гапличок розправив вуса, вони ще стрімкіше полетіли на два боки, й каже старий:
– Чарочко-коток, котися в роток!
– Може, – питаю, перехиливши, – по-старовинному обряду вип’ємо дві ізряду?
– Авжеж, – згоджується дід Гапличок, – випиймо по другій, щоб на одній не скакати!
Старий за примовками за пазуху не ліз, по кишенях долонями не шастав – ці примовки самі горобцями зривались із його вуст і цвірінчали за нашим столом так, що у вухах лящало. Мали з Гапличком такі жорна, що все перемелювали, говорили – й годувались. От тільки трудно було сказати: чи то ми були панами над своїми животами, чи то наші животи панували над нами, їхніми хазяями.
Я й раніше знав, що дід Гапличок торочить, як дратвою строчить, бо в нього що на умі – те й на язиці. Але хто б міг подумати, що після добрячої чарки цей апостольського виду наглядач колгоспного Імперіалізма-бугая зугарен так стрекотати, наче сорок сороків сорок, якби-то цю тьму-тьмущу птаства зібрати й посадити на одному дереві! І якби ж то губа від вуха до вуха, і якби ж то вчився по школах, – але ж ні, рот малий, можна було б і пригорщею носку заліпити, а в яблунівській школі Гапличок бував тільки тоді, коли на прохання директора Діодора Кастальського чистив грубки від сажі по класах та ще колись видирав із димарів воронячі гнізда, хай їм грець!
Отож, ляпав старий язиком, мов постолом, про наш колгосп «Барвінок». Якби, мовляв, його воля, то й груші на вербах родили, і кавуни в очеретах росли, а кожну свиню він зумів би обернути на вулик, у якому б роїлись бджоли, про мед дбаючи. А ще б дід Гапличок мав прожект вивести породу корів на вісім дійок (ото б підскочили надої!), а ще він хотів схрестити свійських курок-несучок із солов'ями – тоді б від курей не тільки були яйця, а й веселі ни ні, бо чомусь дідові давно вже набридло сокоріння й кудкудакання куряче. А щоб розширити площі земельних угідь, то він би наказав орати небесні перелоги, досі ніколи не орані, а також засіпати хмари – житом і пшеницею, просом і вівсом. Цукрові буряки можна було б вирощувати гак, як виноград: щоб вились лози, а по цих лозах рясно стриміли грона солодких коренів.
Ну хто б міг подумати, що дід Гапличок здатен говорити-балакати, здається, до самої смерті, а перед смертю візьме мазницю й піде по мед? Що він здатен за одним точним пострілом сорок качок убити за ставками на яблунівських болотах, саме на тих болотах, яких споконвіку й не було на нашій землі?! І якби ж при цій похвальбі-теревениську надувався, як тісто в кориті, чи пишався, мов кошеня в попелі, чи величався, як заєць хвостом, – так ні ж, скромний сидить, непомітний, як прищик десь під пахвою.
Чим далі моя та діда Гапличка душа гуляла без кунтуша, лиха прихопивши, тим моторніші ставали наші язики й молотили, мов ціпи. І хоч, може, молотили вже солому та полову, а нам усе здавалось, що з грудастих та бокастих снопів пшениці вибивали ядерне зерно. Так гули наші язики в чайній, як колись у небі гули наші бомбардувальники, коли зі смертоносними гостинцями йшли на гітлеряцький Берлін.
Розраяв мене дід Гапличок, розвеселив, але якби ж не оте свиріпе питво, що пішло по животу, мов сучка попід тином. Недарма ж ото розумні кажуть, що від однієї чарки в умі зірниця зійде й засвітиться, а від відра випитого в умі сонце на ніч спати вкладеться! Бо інакше б ми не додумались до того, що згодом прилипло до нас поганою славою, начебто шевською смолою.
В чайній попід столами огиналось два коти: один масті був попелястої, мав не шерсть, а вовну, хвоста гнув трубою і, завбільшки з ведмедя-бурмила, нявкав противно, десь із нутра, аж морозцем продирало шкіру від того нявкання; другий був чорний-чорнісінький, мов халява, наквацяна дьогтем, хвоста мав довгого й твердого, як замашний кийок, і дивився він пильно некліпливими двома не так очима, як золотавими бісівськими монетами – саме монетами й саме нечистого походження. Обидва коти визбирували недоїдки, обгризали кинуті на підлогу рибні кістки й ніколи, либонь, не сварились між собою за поживу. А що нишком прислухались до п’яного варнякання і варзякання, яке точилось у теплих компаніях їздових, шоферів та трактористів, то можна було запідозрити в них двох перелицьованих, глибоко засекречених агентів таємної розвідки якоїсь чужої держави, чия рука дотяглась до Яблунівки.