Потім голосила сива, як лунь, Марфа – мати, що пережила свого сина-бухгалтера. «І на кого ж ти мене покинув, – бідкалась, і голос її тремтів, як струна, що ось-ось могла порватись від болю. – І чому не залишив по собі ні жіночки, ні діточок купочку, щоб пам’ятали свого батькагодувальника. – й вуста її корчились від болю, наче їх палив пекельний вогонь. – Одтоптав уже ряст, – голосила, – і вже тіло твоє не дасть тіні, і вже над головою твоєю ластівка не пролетить ніколи, і вже тебе весна в очі не поцілує, і вже бджола тобі меду не принесе, бо немає в світі такого калача, яким би тебе можна було виманити з могили». А якби можна було спекти такого калача, то вона б на світі всі перелоги зорала, ноги ранячи на колющину і кривавими сльозами обливаючись, вона зранку землю зерном-сльозами засіяла б, любов’ю своєю заволочила б, потом поливала б, душечкою своєю ту ниву жала-косила б, пальчиками всі колосочки перетеребила б, жорновим каменем свого серця врожай змолола б, на гарячому черені небесного сонечка того калача спекла б і вдихнула б у нього свою душу, аби з калача передалася синові рідному.
Голосила Марфа, б’ючись у риданнях над домовиною, а сизий голуб літав над цвинтарем, то мало на плечі прибитій горем матері не сідаючи, а то зненацька високо в небо злітаючи, стаючи там дрібною, таємничою цяткою, ладною, здається, зовсім зникнути...
Коли гробарі-копачі засипали яму і підрівняли заступами горбок сірої землі, народ почав розсмоктуватися ручаями з цвинтаря, а біля дядька Опанаса, цвинтарного сторожа, зібрався чималенький гурт. Дядько Опанас був цупкий і дебелий, наче зі столітнього дуба майстерно виточений на верстаку вправним столяром, котрий, помилувавшися своїм виробом, одразу ж і в бочку рідкої смоли встромив його, щоб од душі просмолити – аби дядько Опанас був довговічний, не боявся морозів, хвороб і злигоднів.
Цвинтарний наш сторож був не з тих, що люблять плести банелюки, але зараз він бубонів, як чорт по коробці. Хоч і не мав такого язика, як меч, та мусив ниньки наче звітувати перед громадськістю за ввірену йому дільницю в Яблунівці.
– О, тут добре! – хвалився дядько Опанас. – Тут уже наші як спочивають, то спочивають... Ось, буває, в Ялту поїдуть – і назад вертаються, значить, щось там не спонаравилось, а тут не так, тут уже як поїхав – назад не приїжджає.
– І скарг ніяких не пишуть? – поінтересувався, ледь кривлячи губи, голова колгоспу Дим.
– Не пишуть, ні однієї скарги! – тріпнув чорною, як беззоряна ніч, чуприною цвинтарний сторож. – Може, десь по інших селах і пишуть, а в Яблунівці не заведено.
– Значить, роботу добре поставлено, – похвалив голова.
– Стараємось! Тільки я ось що скажу... – Дядько Опанас дубовими пальцями став м’яшкорити тверду, невичинену шкіру на чолі, що пригодилася б, мабуть, на голосистий бубон. – Село наше Яблунівка росте, еге? Хати з цегли та під бляхою ставляться, еге? Новий корівник зводиться, хочете якусь там майстерню збудувати, еге?
– Ну, – згодився голова колгоспу.
– Значить, нове життя в Яблунівці котиться по нових рейках?
– Котиться...
– То чому ж на даному об’єкті, на цвинтарі, нема ніякого нового життя?
– А якого ж нового життя, дядьку Опанасе, – голова колгоспу скривився, як на позаторішню квашу, – ви хочете на цвинтарі?
– Ну, хоч би землі трохи прирізали, бо вже скоро ніде буде й класти. Яблунівка росте – має рости і цвинтар.
– Мудро, – проказав Дим. – У вас, дядьку Опанасе, що з голови, то й з мислі.
– Буде лихо, то найдеться й розум, – одказав цвинтарний сторож.
– Приріжемо землі, аякже, – пообіцяв голова колгоспу й пожвавішав, як в'юн на гарячій сковороді. – А скажітьно, дядьку Опанасе! Ще поки землі не добавили, то чи знайдеться ось тут маленьке містечко і для мене?