– Для вас, Михайле Григоровичу? – Обличчя в цвинтарного сторожа заблищало, мов корж, щойно змащений медом, і над цим солодким коржем одразу стали вовтузитись дві золоті оси, бо саме осами вмить і поставали його очі. І перепитав: –Для вас?
– Ага, для мене! – гонорок пробився в голосі.
– Та для вас!.. Для вас... – Цвинтарному сторожеві, мабуть, заклинило язика, чи на якусь хвилю нечиста цвинтарна сила надумала покепкувати зі старого й відняла мову. – Для вас... Михайле Григоровичу, дорогий! – Здається, нечиста сила змилостивилась і повернула дар мови– Хіба ж ми не знаємо, хто ви такий!
– Та хто? Всі знають, що я Дим, – стенувши плечем, ніяково сказав голова колгоспу.
– Давно вже місце підібрав для вас, – цокотіли в роті в цвинтарного сторожа тверденькі слова, неначе горох у підрешітку. – Вже інші просили в мене за те місце, навіть підмогоричували, та я для вас тримаю.
Гуртик людей, і я серед них, ішов поміж могилками слідом за дядьком Опанасом, що майорів руками, як городнє опудало на вітрі, і так уже красно говорив, що його казання, здається, і сокирою не вирубав би.
– Ось тут, Михайле Григоровичу, – спинився поміж бузкових та калинових кущів цвинтарний сторож, і всі поспинались. – Бачте, горбочок? Значить, у глибу найсухіша земля. До того ж не цвинтарна околиця, а середина. Ото як у центрі Яблунівка стоять сільрада, школа і промтоварний магазин, так і тут центр. А поряд не хто-небудь лежить, а люди заслужені – ось, к приміру, довоєнний голова колгоспу Спиридон Джус, а це пірамідка першого колгоспного тракториста Данила Швайченка, ген спочиває п’ятисотенниця Ликера Штурма, біля Ликери Штурми рільничий бригадир Гордій Весна.
Дядько Опанас блищав смаглявим своїм лицем, наче пляма мазуту на чистій ставковій воді, і його руки літали довкола двома веселими осінніми когутиками, що бадьоряться, покрикуючи хрипкими голосами, а далі ось-ось можуть і зчепитись між собою в смертельному герці. Дядько Опанас подався ближче до голови колгоспу і довірливим шепотом – хоч усі й почули той палкий шепіт – проказав у черепашку-стулку Димового вуха:
– Попомніть моє слово, що я біля вас, Михайле Григоровичу, теж кого-небудь не покладу, а тільки того, кому положено біля вас лежати.
– Скажіть, дядьку Опанасе, – голова колгоспу примружив зіниці, пригасивши їхній пашистий, колючий зблиск, – а й для інших ви вже теж розподілили місця? За ранжиром чи без ранжиру?
– Як то можна без ранжиру? – Стріхаті брови в цвинтарного сторожа забились, мов двоє крильцят горобчика, що потрапив у сильце. – Скрізь ранжир. Візьміть овечу отару – й тут ранжир. Гусей візьміть, качок, курей! Серед курей теж є півень, що іншими порядкує!.. Отож і на цвинтарі без ранжиру не можна, бо тоді порядку не буде. Порядок має бути скрізь, еге?
– Переконали, гаразд, – мовив Михайло Григорович і стуманів на лиці так, як сінокіс у жовтні, коли сіється моква й клубочаться хмари – Порядок має бути скрізь, це правда.
– Сказати, хто де лежатиме? – запопадливо допитувався цвинтарний сторож, тупцяючи ногами по сирій землі, наче у весільному настрої гусак по весняній калюжі. – Сказати, де вже опреділено місце для голови сільради, і агронома, й зоотехніка, й директора школи, і всіх учителів?
– Та хай вам добро, дядьку Опанасе, не треба. А місце для мене ви й справді вибрали славне, спасибі, на таке я, може, й не заслужив у людей.
– Заслужили, Михайле Григоровичу! – палко запевнив цвинтарний сторож.
– Ще раз спасибі на доброму слові та й бувайте здорові. -
Йдучи поміж могилок, Дим так ізсутулив плечі, ніби йому в шию хижими пазурами впилась велетенська птаха, яку мусить нести, бо не скине. Слідом за ним рушили й інші, бо ще ж і на поминки слід було встигнути, щоб достойно пом’янути покійника. А я, Хома Прищепа, підступив ближче до цвинтарного сторожа й кажу:
– Вже на долю Варави чорти на тім світі пайок полупають, але ж скоро й до нас налетять зозулі, що нас не забули. Тут, Опанасе, топтали ряст разом із тобою, то й на тому світі гуртом топтатимемо, як забачимося.
– Ага, – промимрив, – забачимося... як у кушніра на жердці.
– Від смерті і в печі не замажешся, правду кажуть. То зізнайся, як на духу, Опанасе, чи й мені містечко путнє нагледів?
– Чом же не нагледів? – сказав із похмурою пихою. –Нагледів, куди ти, Хомо, візьмеш із собою штири дошки і землі трошки. Як хочеш знати, я розписав, де в мене кожен лежатиме, де вся Яблунівка спочиватиме. Бо порядок має бути порядок.
Місце, вибране для мене дядьком Опанасом, було освячене молодим кленочком, що тріпотів різьбленим листям. Якраз біля могили моєї матері, біля якої було поховано і батька, а вже біля них – рідних тіток та дядьків, небог та небожів, бабів, дідів. Усі ті тонші чи грубші гілки, гілляки з дерева, що росло у Яблунівці давнім родом Прищеп.