– Людський вік такий, як у зайця хвіст, – гомонів за столом яблунівський листоноша Федір Горбатюк, і справді горбатий, з головою-печерицею на дугастому коромислі плечей. Він зажив слави тим, що районну газету читав од першої літери до останньої і міг цифра в цифру переказати зведення районного статистичного управління – хай там ішлось про хід збирання буряків, чи про хід вивезення гною на поля, чи про хід збирання колоскових. – А кому короткий вік, тому не поможе і лік.
Очі-павучки у Федора Горбатюка сполохано ворушились у павутинні зморщок, наче побоювались отого червоного півня за вікном на ворині, – а що, як півень, посурмивши лудженою горлянкою, забереться в хату й поскльовує їх на рябому обличчі-решеті?
Фуражир Ілько Дзюнька (місце за столом займав за двох, пив за трьох, їв за чотирьох) сказав наздогад буряків, щоб дали капусти:
– Бо яке життя? Уродився, оженився та й помер.
– Тобі добре, Ільку, – озвався листоноша. – Ти жонатий помреш, діти по тобі зостануться. А Петро Зосимович помер нежонатим, нічого не зосталось від людини.
– Цифру залишив на рахівниці, – нагадав голова колгоспу Дим. – Дві тисячі триста дев’яносто один... І що він хотів сказати цією цифрою? Наче заповіт... От що тільки він заповів нам усім цією цифрою? Дві тисячі триста дев'яносто один!
– Після нас не буде нас, будуть люди, та не ми, – сказав своє мудре слово і дід Гапличок, якого де не посій – він там і вродиться.
Михайлом Григоровичем тіпнуло, правцем поставило: чарка в руці здригається, як яєчна шкаралупка, кинута на річкову хвилю:
– Нас, може, й не буде, але наші діти зостануться по нас! І не годиться не жити, а світом нудити, наче смерть чигає за вухом!
– Не вмирає віковий, тільки часовий, – знай бубонить дід Гапличок.
– Треба так жити, щоб усі часові стали віковими! Авжеж, кожного зів’яне квіт у зеленочку, але весь час діло роби – діло й дасть безсмертя.
– Раніше, – докинув слово Ілько Дзюнька, – люди сподівались, що по смерті їхня душа в світі житиме. Отож людина й здавалася сама собі безсмертною, було їй інтересніше йти по землі від колиски до домовини. Та й про душу свою намагалися дбати, піклувались про неї, жили для душі. А як зліквідували душу, то не так інтересно живеться, як перше: всі вже добре знають, що як помруть – і кості зотліють у могилі, порохно зостанеться.
– Не допетраю твоїх балачок, – розгнівався голова колгоспу. – Чи тобі хтось заважає вірити в свою душу? А чи хтось ліквідував твою душу? Га? Щось я не чув про таке.
– Мою душу, може, й не брались ліквідувати, це правда, але якось так вийшло, що вже ніхто не вірить у неї, от і я не вірю.
– А ти, Ільку, вір, коли кортить!
Фуражир завовтузився за столом, як ситий кіт у макітрах на миснику.
– Якось невдобно... Як люди, так і я...
– Бач, сам не хочеш вірити, а кажеш, начебто є вказівка ліквідувати твою душу. Може, я, голова колгоспу, давав таку вказівку? Чи голова сільради? Районна міліція відмінила чи прокурор?
– Та я ж такого не кажу...
– От і справді не кажи! А то... Вір – дозволено вірити, ніхто не забороняє. Хай твоя душа живе, коли хочеш. А я інше знаю, Ільку. Знаю, що по людині зостається діло. По тому, дивися, сім’я славна лишилась, по другому, коли він, скажімо, тесля, лишились хати в селі, по бондареві зостається його бондарство, по шевцю його шевство, по кравцю кравецтво. Ось де живе їхня душа, та ще у вдячній пам'яті людській.
– Од мертвих бджіл меду не їсти, – сказав листоноша Федір Горбатюк. – Ось раніше як було? Неспроста ж говорилося, що душа переселяється в пташку чи в квітку. Значить, людина й далі житиме, тільки вже як квітка чи як пташка.
– Ви, Федоре Трохимовичу, грамотний чоловік. Здається, вже розумні від того, що газети й журнали не перший рік розносите передплатникам. І вірите в отаке.
– Вірю чи не вірю, а чувати доводилось.
– Хіба ви не знаєте, що тільки помер чоловік – і вже й неживий?
– Та знаю, що не поможе ворону мило, а мертвому кадило.
– То якою ж це пташкою ви б хотіли стати? Ґавою чи павою?
– Може, й не пташкою, Михайле Григоровичу...
– То, значить, квіткою? Настурцією чи півонією?