Ще траплялись мені всякі яблунівські та з сусідніх сіл люди, а також і ті, що здибались на фронті чи по чужих землях. Хто з них прибрав вигляд іволги, шпака рожевого чи зяблика, хто був крижнем, скопою чи шулікою, а інші дятлом, сиворакшею чи сорокопудом. І, маючи людські душі, вони водночас мали душі пташині, говорили й щебетали по-людському й по-пташиному, гніздечка ж мостили так, як птахи, і в усьому поводились так, як мають поводитися іволги, крижні, дятли чи будь-яка інша перната живність, на яку так багата наша Яблунівка.
І ще мені в тому лузі стрівся вовк-сіроманець з дебелими, як дубові дрючки, лапами, з дебелим дубовим хвостом, та ще з твердим дубовим лобом, на якому двома дубовими жолудями вогко поблимували очі. Вищиривши пащу, вовк іклами клацнув, наче на бухгалтерській рахівниці кісточками кинув, і озвався пропитим і прокуреним голосом:
– Не спиться вовку під селом, не спиться, отож і крадусь, як вовк!
– Ти вовк, – говорю до сіроманця, – то про вовче й думаєш.
– А так, – згодився з похмурою гордістю і ледь ошкірився. – Вовча натура в ліс тягне.
– Якби ж тільки в ліс!.. А чи не буваєш ти часом таким сторожем при вівцях, як коза при капусті?
– Га-га-га! –булькнуло сміхом у вовчій горлянці, й він переступив із лапи на лапу, підім’явши жовтий вогник кульбабки. – Правду кажеш, що всякий чорт на своє коло воду тягне! Але ж вовк ситий і вівця ціла бути не можуть. І кого тільки у вовчому житті не трапляється!
– Трапляється, – кажу, – коли вовка замикають межи вівці, щоб тюрму знав.
– Га-га-га! А то ще, було колись, призначили мене воєводою над вівцями!
– А хіба не розказують, який ти жалісливий? Був колись од’їв ніжки поросяті – й плакав, що мало.
– Га-га-га! – Вовк і зовсім повеселішав, радий, що зажив такої слави, що такий поголос котиться про нього. – А хіба серце у вовка не добре? Якось у яру за Яблунівкою зібрались тічкою, з’їли кобилу, зате голоблі зоставили цілі! Та в людей злі язики, мов оси. Бо хіба не буває, що на вовка помовка, а зайці з’їдять кобилу?
– Либонь, зайці із вовчими хвостами, еге?
– Га-га-га! – зареготав вовк на кутні й ступив ближче, а як ступив, то страхом війнуло на мене, так і вступив переляк у п’яти. – Ось ти говориш, що вовк гладкий та ситий, а я, може, тиждень не їв!
– Еге, приміряй на себе овечу шкуру, так і повірю тобі!
– І правильно, бо вовкові барана з горла не видереш! А тільки чого ти лаєшся, чого дмешся на вовка, як миша на крупу? Ти, Хомо Хомовичу, недалеко втік од мене, можна сказати, що ми одного поля ягоди. Вовчі ягоди, га-га-га!
Тю, чого цей сіроманець братається зі мною, чого лізе цілуватися, наставляє морду ощирену?
– Біс бісові ока не виколе, га-га-га!
– Не міряй всіх на свій аршин, – кажу, – бо, чужу кучу віючи, і свої очі запорошиш. Ти – вовк вовком, а я колгоспник із артілі «Барвінок».
– Був колгоспником, а став позичкою! За телицю обміняли, га-га-га! А що буде, як я телицю ось цими пазурами заріжу? Ти, Хомо Хомовичу, наварив юшки без петрушки, договорився до синього пороху, аж вуха пожовкли, га-га-га! Ото за свої страшні гріхи й нема душі твоїй ніякого пристановиська, мусить вештатись неприкаяною.