– Вовк ти вовком, – кажу, – і язик твій вовчий, і слова твої вовчі, і діла вовчі.
– Правда очі коле? Якщо слова мої вовчі, то чого ж тоді всі журавлі одкинулись од тебе, всі від твоєї душі відмовились? Може, брешу? Може, моя мати-вовчиха на кладці прала, то там і чула?
– Бо... бо... бо... – белькочу, а мови ніякої з уст, так мені заціпило від вовчих речей.
– Отож, не дорікай мені, чесному сіроманцеві, бо ти не кращий, бо й ти як ота верша, яка в болоті гомоніла, а й сама там сиділа. – І знову сіроманець ближче ступив, іклами клацнув, язиком червоним шорстким до щоки моєї потягнувся, щоб поцілуватись. – Не відбрикуйся, бо ми таки з тобою побратими.
– Сам у гріхах, як у реп’яхах, а ще й людей судиш!
– Бо таки побратими, га-га-га! А як побратими, то поділюся з тобою найдорожчим, ось тобі моя вовча шкура від щирого серця, бери, зодягай, та нехай твоя душа теж має якесь пристановисько, не никає, мов циганська кобила.
– Мені? Твоя вовча шкура? Таж інші яблунівці...
– Інші яблунівці на старість не доживались до такого сорому. Отож, їхнім душам і дістались усякі птахи – лелеки та зозулі, чаплі та чижі. А як хочеш знати, то, може, й вовчої шкури твоя душа не заслужила. Бери, поки не передумав, бо передумаю...
І сіроманець упритул наблизився, і з пащі йому війнуло полум’ям, із ніздрів синюватий димок снувався, очі палали пекельною смолою. Страшний був вовк, а що вже ненажерливий! І душа моя, злякавшись (от би зараз дав драла, дав дмухача, дав драпака), стала маленькою, зіщулилася, згорбатіла. Здавалося, ще якась мить – і під тим вовчим поглядом зневолиться, зниціє, знікчемніє, та й слухняно-приречено сама скочить у вовчу пащу. Скочить схарапуджена душа у вовчу пащу – й умить не стане Хоми Прищепи, а буде вовк, буде сіроманець, по хащах шастатиме, по лігвах барложитиметься, що біля колгоспних обор вештатиметься, й не за те битимуть Хому Хомовича, що сірий, а за те, що овечку з’їв! Ловить вовк, це правда, але й вовка ловлять, а як і вовка зловлять, то шкуру здеруть, а як шкуру здеруть, то знову душа не матиме пристановиська в світі!
Е-е ні, гадаю, може, тобі, вовче, й кортить ухопити місяця зубами, та вдасться тобі поживитись так, як сіркові паскою. Витріщайся, вовче, ще страшніше, а я ось плюсну, лусну – й не стане мене. Тільки ж слід розумно та хитро, щоб, тікаючи від вовка, не наскочити на ведмедя, як мовиться.
Закинув ноги за плечі – і як водою мене змило. Біжу й радію: ага, сіроманцю, перевівся ти на циганський пшик та ще на руді миші, зійшов на пси і з’їхав нінащо! І зненацька грім гримнув такий, що хоч тури гони, то не почують, – ну, думаю, за тим громом вовк не розчує, як мої босі п’яти по землі лопотять. І так хутко дріботів, що сонце стало коробом у небі, а ситом дощ посіявся. Я вже такий був меткий та проворний, що між дощовими краплями блискавкою проскакував, і чуба не замочивши і ніг не забруднивши. Оглядаюсь коло Яблунівки – ай вовк слідом за мною так само прудко женеться не вженеться й теж сухесенький, бо між краплями проскакує, а в зубах щось тримає. Що ж він тримає, приглядаюсь, а то ж – диво дивне! – такий лютий, що від блискавки відбатував золотий шматок, і той вогненний уламок у пащі його полуменить, злості й завзяття додає.
Ага, міркую, доженеш на Івана Купала! Ага, міркую, швидше наздоженеш торішній сніг, що давно розтанув у чистому полі! Ага, зловтішаюсь, доженеш ти мене на другу пречисту, коли візьме комара нечиста! Так-так, вовче, стрінемося з тобою на спас, коли треба буде держати рукавички про запас! І до того додумався, що по дорозі соломина трапилася – я в ту соломину з одного боку шусть, а з другого боку й вибрався благополучно. То що вовк? І вовк ухитрився пролізти через соломину. Бачу – голку хтось загубив, то я й через вушко голки проліз. І вовк так само вмудрився! Тут павутинка тонесенька в’ється від куща черемхи на вершок тополі, я чкурнув угору по павутинці, вже, гадаю, порятувався, аж глядь – вовк дереться слідом по павутинці, жаром дихає.
Ну, думаю, треба закричати, щоб вовк налякався. Силкуюсь крикнути – рот занімів, наче там ластівки гніздечко звили й ластовеняток висиджують. А може, думаю, купити вовкові ярку на базарі, хай уп'ється її теплою кров’ю й забуде за мене? В ту ж мить купую в районі ярку для вовка, сіроманець виймає з-за халяви гостру бритву й ріже бідну тварину. І вже цей вовк стає начебто не вовк, а учасник художньої нашої яблунівської самодіяльності, вже він у вишитій сорочці, в зелених шароварах, підперезаних старовинним парубоцьким поясом, озутий у шеврові чобітки на срібних підківках, ходить по сцені клубу й співає.