Раніше, може б, не помітив, а нині бачу: так сонечко світить, як цигана мати жалує. Тілом раніше б не почув, а тепер ось добре чую, що як не сьогодні, то завтра в Яблунівці сім погод настане: сіятиме, віятиме, сипатиме, туманітиме, шумітиме, густиме і зверху йтиме!
А ще дивно: крізь стіни бачити почав! За стіною в комірчині у тітки Вівді Оберемок, бачу, мішком закушкана стоїть така сулія самогону, що й собака не перескочить, а недавно ж казала, що запаси вийшли і варитиме не скоро!
А в її сусідки в погрібнику, притрушені ячмінною соломкою, лежать цукрові бурячки – де ж вони могли взятись, як не з цукрової плантації? Ох ти ж холера, відвернутися годилося б, та очі самі дивляться: тракторист Максим Діхтяр у хлівці на вико-вівсяній мішанці обіймає свою жінку Марію, а та чогось одбивається, блискаючи наливними яблуками колін, і лікті літають, мов ситі стрепети, й очі блищать, як перші проліски.
Еге, ноги мої самі приросли до землі, бо чого ж це вони борюкаються? Чи не тому, може, що вчора звечора Максим Діхтяр пересидів зайву годинку в яблунівській чайній, тепер лиха Марія, циганської вдачі і вроди, мстить чоловікові, навідріз відмовляючи в солодощах своєї жіночої знади?
Хутенько розлущую горіха, щоб іще ліпше бачити, та в цю мить Марія таки вирвалась від чоловіка, вигулькнула з дверей, відьмою на помелі поринула до хати. Перегодя появився на порозі й Максим Діхтяр – одяг у мішанці вико-вівсяній, під оком садно свіженьке садніє, з роздертої на грудях сорочки серце ось-ось вискочить.
– Ото ще біда, – вгледівши мене за ворітьми, сказав сердито. – Кабанчик зовсім здурів у сажі, то дрота зашилювали йому в рило, так і не зашилили.
– Не зашилив? – питаю, а лице саме починає сміятись, мов сонях на сонці.
– Та норов же вредний у клятущого, – стенає плечима високими, як хура соломи, а тоді питає підозріливо: – Чого смієшся?
– Сміюсь, бо мені ні холодно ні душно: мов на святках у сіряках.
Йду поміж ясенів, а на гілляках два круки – чорні, як старорежимні ченці, – перемовляються між собою тріскучим карканням:
– Кар-р! Кар-р! Нікому сама птаха в руки не вскочить!
– Кар-р! Кар-р! Не штука вбити крука, злови-но живого!
– Кар-р! Б’ють сороку і ворону, а думають добитись до ясного сокола!
– Кар-р! Ціляться у ворону, а попадають у корову!
Тоді я, Хома Прищепа, старший куди пошлють у колгоспі «Барвінок», спинився під ясенами і, дожувавши волоського горіха, двигонув звуки з горла:
– Кар-р! Кар-р! Що пук – гривня з рук! Кар-р! Дим густий, борщ пустий, м’ясо вгору, пір’я вниз!
Лишенько, що сталося з круками! Стріпнули крильми так різко, наче шмаття дерли на клапті, й геть полетіли клубками чорного перестраху. А я їм услід:
– Кар-р! Кар-р! Чортове пір’я і м’ясо занесло!
На березі яблунівського ставу сидів директор школи Діодор Кастальський, вудкою рибу ловив. У капроновому брилику, футбольній майці гравця київського «Динамо», зігнувшись навкарачки, він, даруйте, нагадував зосередженого собаку навприсядки. Прошилений за зябра, на вербовому прутику сухим слизом узявся окунець завбільшки з мізинний палець.
– Вудка мокне, а рибак сохне, – кажу. – Здрастуйте, Діодоре Дормидонтовичу! Що, ловиться хоч дрібна, та свіжа?
– Ні ока ні луски, – зітхає Кастальський.
Ге-ге, думаю, хороший рибак по кльову мусить знати, як рибку звати, а ви, Діодоре Дормидонтовичу, з отих, що поперед невода рибу ловлять. А мені ж у ставу видно кожну рибу, мов на долоні! Забрів я між куширу, встромив руки під вербовий пеньок, дістав зі сховку отакенного лина! Далі з муляки навигрібав карасів таких, як сковороди. Там, де вода сягала по коліна, виямок намацав, а в тому виямку ляща хапнув з тритижневе поросятко вагою. Бачив і сома, ген-ген ворушив вусами, покліпуючи одутлуватими, наче на похмілля, очицями, та чи подужав би, чи не затягнув би мене сом десь на глибину?
– Беріть цей улов, Діодоре Дормидонтовичу, й додому йдіть. Бо всяке діло хоче, щоб коло нього панькали.
– Голими руками? – бубонів той здивовано. – Це ви, Хомо Хомовичу? Вмієте?.. Знаєте?..
– А чого ж, навіть знаю, де раки зимують.
– Охо-хо-хо! А я ж знаю тільки п’ять своїх пальців.
– І то добре, – похвалив. – Не всім, як мені, знати, на чому світ стоїть. Я вам таке мовлю, Діодоре Дормидонтовичу: якби чоловік знав, що не знає, то б і мав, що не має!
На ферму простую, а шлях до мене своїм голосом озивається: «На битім шляху трава не росте». Ячмінна бубка, на узбіччі загублена, тихесенько прошепотіла: «Кинь ячмінь у болото, вбере тебе у золото». А неподалік вівсяне зернятко гомонить посірілими губенятами: «Овес у трьох кожухах, та вітру боїться».