Чи не годі горіхи волоські їсти, чи не годі розумнішати? Бо вже зараз мені відкриваються замки від білого світу, вже зараз усяка всячина відмикає свою душу, свою сокровенну таїну, а що далі буде? Аж страшно й подумати, що далі буде!
О, кукіль шепче: «Нема жита без куколю, а кукіль – то польового дідька робота». Чую, стебло тимофіївки до стебла романцю кличе: «На одній сіножаті і віл пасеться, і бузько жаби ловить». Шкоринку хліба якийсь недбайливець ситий загубив, а вона бубонить скривджено: «У хліба ноги коротенькі, а як побіжить, то й довгими не наженеш».
О лишенько, весь світ у моєму єстві шарудить так, як ото шарудять травневі хрущі, коли їх у відро наловити. Звуки звучать, запахи пахнуть, барви леліють, і все до душі проситься, наче притулку й захисту шукає в ній, наче звіряється, як ото могла б мала дитина звірятись рідній матері!
На фермі лиш одним оком глянув на бугая, званого Імперіалізмом, і вмить прочитав його потаємне думання. Хоч дід Гапличок і побивався, що бугай губить силу, та як же він губить, коли – думання його читаю!–стоїть у загорожі й мріє про нашу ж таки телицю, що має очі покійного Петра Зосимовича Варави. І якби то він тільки про одну телицю мріяв, але ж ні, триклятий Імперіалізм, як і кожний бугай при силі, стоїть і мріє про свою колгоспну череду, о!
Заходжу на корівник, іще ранкове доїння не закінчилось, хоч, здавалося б, пора. Худоба, стоячи біля жолобів та пашу наминаючи, поміж собою перемовляється.
– Ммм-у-у-у! – реве ряба Резолюція, вперта скотиняка, якій пастухи ніяк роги не поскручують. – Без гарної доярки товар плаче.
– Ммм-у-у-у! – перегодя відповідає тілиста Асамблея. – Пошануй худобу раз, а вона десять раз пошанує.
– Ммм-у-у-у! – мукнула червоної масті Квитанція. – Хто має худобу, той не знає хворобу.
Так-так, міркую, пораючись біля гною, в ялової корови молока не випросиш, але чого тобі ревти, Резолюціє, чого на доярку скаржитись, коли маєш на себе нарікати? Авжеж, дійниця – коров’яча мука, але чого ви, Асамблеє та Квитанціє, ремствуєте на хазяїв, коли маєте ремствувати на свою малопродуктивну породистість, уже давно слід вибракувати вас!
– Ммм-у-у-у! – реве Резолюція. – В сусідньому колгоспі кобила здохла, а дивно, хто собакам у нашій Яблунівці про це сказав...
– Ммм-у-у-у! Мабуть, їздила та кобила й три дні не їла...
– Ммм-у-у-у! Либонь, добра була кобила: з гори біжить, а впаде – лежить.
Ну, хіба не скажеш, що й худоба схожа на яблунівських бабів-плетух, що й худоба здатна розбалакуватись, як свиня з гускою! Хоч звісно, оратор із рябої Резолюції такий, як із грака соловей, але ж реве на всю короварню, мов із гарячки. А чи не пора мені урвати діло з волоськими горіхами, бо нащо маю вислуховувати ще й скотинячі теревені? А чи куряче варзякання слухати по дворах, якому кінця-краю нема? А чи балачки бур’янів, кущів, дощу, вітру і всякої іншої хороби? Горе без розуму, та чи не чекає мене лихо з великого розуму?
XXІX. І, НАРЕШТІ, ВСЕ ВИЙШЛО, МОВ КАМІНЬ ІЗ ВОДИ
Сіроманець перестав снитись, як у воду канув, але ж волоські горіхи спричинились-таки до лиха, бо моя надмірна мудрість і ясновидіння – хіба не лихо? Найлуччий чин, як то мовиться, не бути нічим, так треба ж було мені, забувши, що добре і вперед дивитись, а ще краще назад оглядатися, – та й записатись у нештатні Соломони колгоспу «Барвінок»!
Ліпше б мене жаба лапою вбрикнула, ліпше б наді мною вітер грозу проніс, ліпше б на мене Одарка Дармограїха закоханим оком подивилась!
Бо стало зі мною щось несосвітенне коїтись!
Несосвітенне вперше приключилось того ж таки дня, коли я балачку граків на ясені підслухав, коли через стіну хліва підгледів, як механізатор Максим Діхтяр зі своєю жінкою Марією борюкався на соломі, коли голими руками наловив у ставку риби для директора школи Діодора Дормидонтовича Кастальського.
Здибались ми на фермі у червоному кутку з зоотехніком Невечерею, який останнім часом при зустрічах голову вбік так одвертав, наче йому в’язи скрутило. Паку якихось паперів переглядав, смикнувся з-за столика геть іти, ступив до порога, а я... А мене правцем поставило на порозі, витріщився на зоотехніка, мов чорт на кадило, й лупаю очима так, що, чую, ось мої очі з переляку повискакують і покотяться по обличчю, мов бульба з горбочка.
Аж у душі похолонуло від того видива, що знагла відкрилось. Ну, думаю, горіхів об’ївся так, наче дурний блекоти, тому й прийшло до мене сто бабів і принесло з собою сто лих.