– Гав-гав! Як сова світ уздрить!
– І щоб не обманювали одне одного...
– Гав-гав! І оді, як сорока побіліє!
– І щоб жили по щирості й по честі...
– Гав-гав! Як свиня на небо гляне!
– І щоб не ворогували, а тільки товаришували й сповідали закони дружби.
– Гав-гав! Не було в зайця хвоста і не буде...
З садка долинула весільна музика, а що я сидів під тополею, то ноги мої, поряд лежачи, не могли, окаянні, зостатись у спокої. Гемонська сила музики вселилась у жижки, зворохобила їх – і ноги мої самі стали соватись по спориші і туди-сюди, а то й угору підлітали, наче з перелітними тихими поривались до вирію.
– Ой заграйте, цимбали, щоби ніженьки дримбали!
Я собі сидів сиднем, бо таки обважнів, а ноги – холери ясні, соколи небесні, демони пекельні! – знесамовитіли зовсім і вже так гасали біля мене, Хоми Прищепи, що віри не йнялось: це мої ноги чи, може, якийсь п’яниця загубив своїх п'яних дві, а тепер ось вони й колобродять?
– Танцювала риба з раком, а цибуля з пастернаком!
Е-е, міркую, либонь, таки ноги мої, таки слід утихомирити
якось, бо що, як розтанцюються без міри й подадуться по дорозі гопаком діло, а мене зоставлять отут під тополею гомоніти з шолудивим собачкою, який, ох, і розумний з хороби!
– Цитьте, ноги, – кажу, – цитьте, дурні, ані ївши, ані пивши, не скачіть, дурні, ошалівши! Ви ж бо не голодранці, щоб іти в такі дурисвітські танці, ви ж бо не голобоки, щоб іти в такі, як не на м’ясницю, скоки!
А нога біля ноги тирлується: ліва ось так ушкварила, що й небові жарко, а права вже так гасає, наче цап на городі.
Танцювала Химка з Хомою, цілувалась губа з губою!
Хоч і вхоркались, а ще довго танцювали – поки пісня долинула весільна. А як весільна пісня шугнула хвиля за хвилею по садах та вулицях, тоді ноги вляглись на траві, мов два вірніх побратими, лиш тремтіли дрібно, бо дрож іх бив. Але якби не онеє, то було б теє: груди стали ходором ходити, а з їхнього міха спів через горло полаявся, і горло забриніло, мов срібна сурма. Дівчата кували в саду, а я собі кував під тополею, і шолудивий песик, що мав розумні очі царя Соломона, став наслідувати мене, підтягуючи. І так добре було на душі, що ми з ним одним миром мазані, що піл розчулення сльоза бриніла в моєму співі. Потай міркувалось: «Все один чорт, що собака, що Хома-хорт!»
І ще (поки ноги спочивали під танцю, горло співало, а я собі сидів під тополею і в небо дивився) міркувалось, що годі їсти горіхи, годі бути таким ясновидцем-розумакою. Бо чи самому є втіха з мимовільних, на дурничку надбаних мудрощів? Бо чи яблунівські колгоспники мають спокій і втіху? Е-е, хай собі живуть, як складається, не гоже заглядати ні в їхнє сьогоднішнє, ні в завтрашнє буття, треба вкоротити свій розум та ясновидющість.
XXXI. БУДЕ ЛИХО, ТО НАЙДЕТЬСЯ Я РОЗУМ
Отож, значить, набачившись за те літо й за ту осінь не тільки смалених зайців, а й смалених сов, нахапавшись усіляких стусанів долі не тільки в спину, а й у зуби, побувши на коні й під конем, пізнавши, почім ківш лиха, я нетерпляче очікував, коли вже, нарешті, розпрощаюся з Одаркою Дармограїхою. Не скажу, що був я в неї і товкачем, і помелом, як і не скажу того, що годувала вона мене лиш сіллю до оселедця чи калачем та ще в спину рогачем. Але ж надокучило так бути не самим собою, а за телицю позиченим. Уже мені та породиста телиця здавалась гіршою, ніж три вирви в шию і міх кулаччя на дорогу, про яку потай ночами мріялось.
Відраду в роботі знаходив. Колгоспний корівник став найріднішою домівкою, худоба – за сім’ю: корови здавалися сестрами рідними, бугай замінив брата, якого ніколи не мав, а телята мало не дітьми були. Коли вичищав гній, то вила як прикипали до рук, а руки як приростали до вил, і, забуваючись у праці, сам собі подеколи бачився не грибом маслючком, що крізь землю пройшов і червону шапочку знайшов, а людиною-вилами. А людиною-вилами, що здатна не тільки корівник очистити від гною, а й з усієї Яблунівки вигребти сміття, а й у всьому світі навести чистоту, – якщо, звісно, вчасно не зупинити мене!
Працюючи на фермі, радів потай, що пропала сатанинська хіть до поїдання волоських горіхів. А відтак зникла і їхня чародійницька сила, яка, прямо сказати можна, вділяла мені такого всемогуття, якого не мав ніхто не тільки у Яблунівці, а й, либонь, у районі. А на яку хоробу мені, колгоспнику з артілі «Барвінок», оте всемогуття здалось? Мало мені клопоту з Мартохою, з Одаркою і телицею? Мало вболівань за доярку Христю і незаконного Хомка Хомовича, то ще, значить, і всемогуття на мої плечі, ота ясновидющість? Е-е, краще вже хай люди живуть як живуть, а мені зась тицяти носа в чужий город. Хіба вгадаєш, звідає чи не звідає справжнього щастя красуня Катря, дочка-одиначка нашого голови колгоспу Михайла Григоровича Дима саме з пройдисвітом із Сухолужжя, який з однією пошлюбився, а друга від нього дитину доглядає?