Скільки в житті набачишся дивовиж, що вже годилося б не чудуватись, а воно зі свого міха, схожого на казкову лампу Алладіна, висипає ще паморочливіші: хотів би не чудуватись, а єство саме вражається.
Насамперед про те, кого я заскочив на Христиному подвір’ї, встеленому перлами осіннього сонця, червінцями опалого вишневого та яблуневого листя, золотими променями розтрушеної соломи.
Максим Грень, Потомствений яблунівський конюх, схожий на охлялого жеребця (голова продовгаста, як диня; лоб розплескано не впоперек, а вподовж; щоки обвисають двома опалками, повними вівса; з носа, схожого на чималий пагорб, темніють заволохачені ніздрі, у яких могло б сховатись по мишеняті; верхня губа наче борюкалася з нижньою, вже, либонь, і подужала, бо нижня була зісподу й обвисла безнадійно; плескач підборіддя переходив у худе й кощаве підгорля, по якому лемешем плуга сновигав гострий борлак).
Петро Кандиба, Потомствений яблунівський лавочник, схожий на зайця (голова скидається на пожовклий огірок; огірок цей згори засіяний сивим пушком волосся, і такий самий попелястий пушок в’ється на запалих щоках; двома недозрілими сливочками випнулись очі, які своїм поглядом умить навівають оскому; продовгасті лопаточки вух ось-ось, здається, сполохано здригнуться; з розклепаного сердечка губів, що мало не зав’язуються вузликом, а то розшморгуються широкою петлею, подеколи вискакують патички зубів, що стримлять урізнобіч).
Максим Діхтяр, майже знатний яблунівський механізатор, схожий тільки сам на себе (смолисте плетиво кучерів чорніє незаскородженою ріллею в полі; півмісяць білого лоба блідо світиться під тією ріллею; гострокрилими стрижами урозліт кинулись брови; очі важко синіють двома перестиглими сливами-кобильохами; щоки – наче навпіл розкраяний, добре випечений на черені книш; тьмавої барви губи – мовби вогнисті перчини).
Отже, Максим Грень, Петро Кандиба і Максим Діхтяр, трійко яблунівських богатирів, сиділи під повіткою, на тлі змазаної жовтою глиною стіни (цю повітку не так давно я вшивав сніпками, а зоотехнік Невечеря ще приходив лаятися якоїсь хороби), а перед трьома богатирями на столі червонів полумисок із помідорами, біліли головки обчищеної цибулі, воском сяяв накраяний хліб і заломлювала сонячне проміння надпита сулія горілки.
Очі мої понишпорили, шукаючи Христю, проте господині на обійсті не було.
Конюх, лавочник і механізатор, поклавши перед собою пудове кулаччя, дивились на мене так, наче окропом хотіли попарити.
– О, й він летить, аж земля стугонить, – пробурчав конюх.
– Ага, біжить, аж Яблунівка дрижить, – докинув лавочник.
– З вискоком суне, – муркнув механізатор.
– Де Христя? –спитав я, чуючи, що язик у роті вмить замерз, як троянда на морозі.
– Ба, йому одразу Христю подавай! – стенувся Максим Грень. – Ми ось ждемо, то й ти пожди. Сідай до столу, не бійся нас, ми тільки з лиця страшні, а в душі добрі.
Обережно вмощуючись за столом, я чомусь уперше пошкодував, що конюха, лавочника й механізатора, серед усього яблунівського загалу, не так давно врятував од потопу.
– О, сів, як більмо на оці, – сказав один.
– О, сів, як чиряк на боці, – додав другий.
– О, сів, як квочка на яйцях, – не змовчав третій.
– А ви, бачу, дорогенькі мої, – не зоставсь я в боргу, – сидите, як на ножах.
Трійко богатирів глянули так, як шуліки на щойно вилуплене курча. Горілка з сулії сама забулькала в склянки, й що мені зоставалось чинити, як не пасти задніх!
– Молодець, утяв по саму зав’язку, – мовив конюх.
– Одчайдух, загнав чарчину на слизьке, – похвалив лавочник.
– Пропала оковита ні за цапову душу, – поспівчував механізатор.
А що чарка, як відомо, любить пару, то скоро наші горлянки знову причастилися.
– Хо, почервонів Хома, як мак, – сказав Максим Грень.
– Хе, позеленів Хома, як моріг, – додав Петро Кандиба.
– Хи, посинів Хома, як курячий пуп, – увернув Максим Діхтяр.
Тоді язик мій, ворог і друг мій, поперся вперед, як віл на рогатину:
– Чого ви косуєте на мене, як середа на п’ятницю? Грень індиком надувся, Кандиба гірше сирої кваші дметься, а від фізії Діхтяря й молоко може скиснути аж на колгоспній фермі.
– О, вишкріб мову, як дяк панахиду...
– О, язиком молотить, як по шиї пиляє...
– О, словом керує, мов балагула добрий...
– Чого оце ви такі, наче впились бідою, а похмелилися сльозою?–став я в’їдатись, мов свиня в молот. – Ваша одвага повинна мед пити, а не сльози лити.