– А він правий, мов кочерга...
– Еге ж, правий, як вірьовка в мішку...
– Так, правий, як вуж у калачику...
Якби ж то я знав їх за дурносміхів, що зуби щирять, немов печене порося, а то ж ні, всі троє спокійні й статечні, знають, що по сміху плач наступає. То чому ж вони подерев’яніли, почманіли, потетеріли – і все, як то кажуть, кривлять писки біля чужої миски? Та й кожен язика розпустив, мов стара баба підтичку. Злістю закипівши, сліпим гнівом підстьобнутий, звівся за столом і сказав:
– Звісно, живому чоловікові ніхто не вгодить, а тим більше такому, що хоче до чиряків та ще й до болячки. Та спробую вам догодити. – І, склавши комбінацію із трьох пальців, мовив:
– Греню, оця дуля тобі!.. Кандибо, ця тобі!.. А ця тобі, Діхтярю!
Здоровий, як сторчма поставлене дишло від воза, конюх Максим Грень схопився з-за столу – й тільки п'яти мої побачив, які в мене завжди намазані салом. Прудко, мов ласочка, я бігав кругом Христиної хати, а важенний, мов битюг, конюх гупотів слідом і ревів у ієрихонську трубу своєї горлянки:
– Хомо, стій! Хомо, стій, менше дам! Хомо, стій, матимеш менше духопеликів!
Я мов ошпарений бігав кругом хати, попереду себе гордо несучи дулю.
– Хомо, стій! – ревів конюх, мов поранений звір. – Дай помацати, чуєш!
– Що помацати? – вирвався клекіт із моїх грудей.
– Дулю дай помацати!..
– Еге, тобі тільки дай!
– Тільки помацаю, чуєш!
– Еге, набалакаєш... сім мішків... гречаної вовни...
– Я такий, що поки не помацаю, то не повірю!
– Говори, Греню, говори...
– Ти знаєш, я сім разів одміряю, а лиш раз одріжу!.. Чуєш, дай помацаю!
– Не дам, бо ти дулю разом зі мною з’їси.
– А раз не даєш помацати, Хомо, то, вважай, твоєї дулі й не було. Не дуля, вважай, а окозамилювання. Вважай, наче липовий звіт бухгалтерії.
Захорканий, у милі, з божевільно викоченими очима, схожими на черепахові мушлі, конюх усівся за столом під повіткою з одного краю, а я, про всяк випадок сховавши до кишені дулю, всівся за столом навпроти.
– Хай вам жаба, так добре ви бігаєте, хлопці, – похвалив лавочник Кандиба.
– Ай справді, хай вам прасунок, так гасаєте, – похвалив і механізатор Діхтяр.
Вони, либонь, мої дулі проковтнули мовчки, а тепер заїдали помідорами й загризали цибулею. Горілка сама – як відьма в комині – булькнула в склянки. Відсапуючись, Грень сказав:
– Будеш знати, Хомо, почому коряк вітру!
– Отож-бо й воно, – відказую, – що кому змололось, а тобі скрутилось... А всім вам скажу: нещасні ви втрьох. Хіба не бачу, що прийшли до Христі женихатись – і тут побуцались лобами?
– Ти, Хомо, так бачиш, як сова вночі, – муркнув лавочник Кандиба, а в самого заячі губи засіпалися-завовтузилися, наче трясця їх почала трясти.
– І не крутіть носами, хлопці, бо Христя нікому з вас не дістанеться.
– Чи не тобі часом випаде цей виграш на облігацію? – весело спалахнули вогнисті перчини губ у механізатора Діхтяря.
Бачили б ви, як трійко яблунівських богатирів реготало! Обличчя в Греня ходило ходором, наче то кипіла й двиготіла смола в казані, й над тією чорною смолою двома сполоханими грішними душами нестямлено билось двоє очей. Обличчя Кандиби нагадувало банячок із киплячим молоком, яке ось-ось має збігти за вінця й розіллятись. Тоді обличчя спорожніє, нагадуватиме пустелю, над якою двома напівживими горобчиками домліватимуть очі. Обличчя Діхтяря в сміхові нагадувало бодню з бражкою, й навіть шпаркий хмільний дух ішов од нього, і той дух ударяв у ніздрі міцним градусом.
Переждавши їхній регіт, я задивився на них пильнопильно, мов кіт на каганець.
– Бо нікудишні з вас женихи! Тепер Христя з дитиною – мов колгоспна мати божа з немовлям, а ви подивіться на себе. Та за пучок таких на базарі в неділю п’ятак дають!
– Чого ти в очі лізеш, мов оса? – хекнув конюх, що й досі сидів у милі. – Чи не ти кращий від нас? Га за тебе, Хомо, й ламаного шеляга не дадуть у будній день. А й теж по собачій стежці прибіг під Христину хату.
– Навіщо марно язиками батожити, величаючись і нахваляючись? Хто в кмітливості, спритності і розумі візьме гору – той і переможець. Бо навкулачки – хіба то діло? І кілком із-за рогу теж не діло.
– Що ж ти радиш, Хомо? – питають, досадливо почухуючи потилиці.
– Купу піску біля воріт бачите?
– Бачимо, – кивають головами, наче коні у спасівку. – То й що?
– Давайте спробуємо, хто більше накрутить мотузків із піску.
Взявся крутити мотузок із піску Максим Грень – уже так старається, аж жили на лобі випинаються, уже так дметься, аж мало яка жила не ввірветься. В старанні очі під лоба запускає, мов паперових зміїв під хмари. А що? А те, що пісок йому між пальців дзюркотить, мов вода, ллється струмками на землю.