– Але ж, Дмитре, вона вже зараз по тобі зітхає, не жде коли той тиждень мине. Хто біжить, друже, той і добіжиться. Не будь упертий, мов цап!
– Та й ти, Хомо, затявсь у волову шкуру.
– І чого ти, побратиме, ні тпру ні ну?
– Та й тобі, побратиме, хоч тюкай, а ти все своє.
Так ми сперечались опівночі, один другого посилаючи до Дармограїхи, що й далі тяжко зітхала, один другому вступаючи біля неї нагріте місце, і, либонь, так ніхто й не переміг би в цій боротьбі моєї гостинності з його чемністю і повагою. Як знагла Дармограїху вихором завихрило в ліжку, поставило примарою білою (бо в білій сорочці) посеред хати, й ця примара гуркнула голосом, наче громом із-за хмар.
– Чи не чули ви часом про отого ведмедя, якого тягли до меду – й урвали вуха, а як потім тягли від меду – то урвали хвіст?.. Кат вас, хлопці, розбере, чого ви розходились, що й хата тісна. Піду собі спати до сусідів, раз таке діло, а ви й далі чубтесь, гризіться, мов собаки за кістку!
– Одарко, ми ж добром та ладком, – кажу, – догодити хотіли тобі.
– Уже світатиме скоро, а він: догодити хотіли!.. Е-е, не заходитиму з дідьками в заклад.
І за мить здиміла з хати, повіялася досипати ніч у сусідів. А хріп би нас побрав, коли Дармограїху з її таки хати викурили!
– Дала нам цибульки під ніс понюхати, – зітхає мій бойовий побратим.
– Самі винуваті, їли б нас мухи! Чого воловодились? Таку жінку скривдили!
– Ай справді, причинні: і так і сяк, а все не так.
І раптом на тапчані, де лежав мій бойовий побратим Дмитро Волосюк, якась пташина тихесенько скрикнула раз і вдруге, сійнувши в мою душу шпарким морозцем. Далі та пташина озвалась голосніше, наче її мордувала нечиста сила.
– Ти плачеш? – здивувався я, Хома Прищепа, який нічому не дивується.
Запалив світло – й не впізнав гостя. Горе, яке тільки рака красить, скрутило зараз мого бойового побратима в три погибелі, сидів у розпачі, наче на березі моря, яке мусив переплисти в ночвах.
– Чого ти, Дмитре, такий, наче тобі чорний віл на ногу наступив?
– Ой, гад я, Хомо, – скрегоче зубами бойовий побратим і аж корчиться в корчах.
– Угамуйся, Дмитре, – прошу, – бо який же з тебе гад!
– А не гад, то бура сучка, що любить вовче м’ясо з лисячою підливою.
Ну, чули таке? Звівся з лежанки, обіймаю, заспокоюючи, а він відтручує мої руки, й лице його палає жовтим огнем, як осінній місяць ген у вікні над Яблунівкою.
– Не обнімай, Хомо, бо не знаєш, кого до серця горнеш!
– Як то не знаю? Стільки фронтів спільно пройшли, крові пролили, нужди звідали, перебалакали в перервах між боями, а ти верзеш казна-що: не знаю тебе!
– Не знаєш, – зубами скрипить, наче товчене скло перетирає. – Бо ти змію гримучу горнеш до грудей.
Ну, думаю, либонь, контужений на фронті, а тут іще перебрав на радощах – ось і зсунувся з глузду, збився з плигу, докотився до білої гарячки.
– Я, Хомо, такий пройдисвіт, що й мертвий із шибениці зірвусь. Думав ошукати й тебе, пошити в дурні, а не можу! – Мій бойовий побратим звівся на тапчані, вдарив себе кулаком у груди, аж кавкнуло. – Купив ти мене своєю щедрістю. Повіриш, ніхто ще мене так не приймав. О, ти навіть такої жінки, як Дармограїха, не пожалів!..
І завив із болю так, як ото виє голодний вовк у степу біля колгоспної кошари.
– Отямся, – бубонів я, – приступ скінчиться, ум із-за розуму назад повернеться.
– Вже повернувся, бо в мене совість прокинулася. Досі спала, а ти збудив! Тепер утямив, що батьком-матір’ю не хвались, а хвались честю. Так знай, Хомо, що ти зі мною на фронті не воював!
– Як то я не воював? – наче навідліг ударив мене. – Брешеш ти, чоловіче, мов собака на висівки. Воював! Ось поглянь тільки мої рани – й крижі побито під Вінницею, й груди посічено на Дніпрі, й ліва нога пошрамована під Дрезденом. То чого ж ти такі кулі одливаєш? І нагороди всякі маю, й документи до нагород. Ой Дмитре, десь ти глек чорної брехні назбирав, а прийшов сюди той глек розбити.
– Та воював ти, Хомо, і вдень, і вночі, і взимку, і навесні! – вирячився люто.
– Авжеж, воював, то навіщо плещеш, начебто ні?
– Я про те кажу, що ми вдвох ув одному взводі не воювали.
– То, може, хоч в одній роті?
– Навіть не в одному батальйоні!
– Може, в одній дивізії?
– Навіть не в одній армії!
– То звідки ж ти мене знаєш і мої бойові пригоди?
– А ваш яблунівський листоноша Федір Горбатюк розказав.
– А звідки ти листоношу знаєш?
– В автобусі познайомилися, він якраз повертався з району, от і розбалакались. Він і розказав про тебе і твої фронтові пригоди, про жінку рідну Мартоху та Одарку Дармограїху, про Христю з Хомком Хомовичем її, навіть про телицю.