– І про телицю? – зачудувався, починаючи потроху вірити.
– Аякже!.. Зійшли з автобуса, гомонимо з листоношею біля лавки, а тут і ти йдеш. Ну, хитрий Горбатюк п'яти змастив і дьору дав, а я кинувся обійматися з тобою. І ти, Хомо, кинувся в обійми, наче брата рідного здибав.
– А якби я не став обійматися та цілуватися? – питаю.
– Як то б не став? – із диявольською гордістю здивувався мій уже колишній бойовий побратим. – Так не було й не може бути.
Либонь, із ним не виведе справи й той, що в болоті любить сидіти. Наказав такого, що на воловій шкурі не спишеш, та спробуй втямити щось із тих казань. Хоч і перепив, та хміль уже мав минутись, бог помилував од білої гарячки. Може, любить покепкувати й поглузувати – твоє життя скрутить якнайкривіше, щоб самому повеселитись якнайсмішніше!
А мій уже колишній бойовий побратим реготи зі свого лиця прибрав, очі від злого сміху насухо висушив і сповідатися став, як могла б сповідатись грішна баба перед попом.
– Так не було й не може бути, – повторив із гіркою полиновою радістю на худому, як березова тріска, обличчі. – Всі мене признають, Хомо, й ти так само признав, бо ти совісний, а я підлесливим навчився бути, мов ота гадюка під квітками. Я де пройду – там золоті грушки за мною ростуть, так навчився жити. Наша Україна велика, їжджу від села до села, від району до району – сьогодні в Погребищі, а завтра, дивись, уже в степу під Херсоном. Чесних і щирих, як ти, Хомо, що на фронтах воювали, в наших краях не переводиться й не скоро переведеться, а я вже вмію біля них пектися, як ото лисиця жука пекла. З шахраями та злодіями, з ледарями та ловкачами не знаюсь, Хомо, бо, може, сам ловкач і пройдисвіт. А тільки я чесний пройдисвіт, чуєш, чесний! Адже грошей не виманюю, добра не краду, так? Просто вивідую від базік усе про хорошу людину, що воювала на фронті, всі її пригоди вивідую, про товаришів, рани, контузії, а потім являюсь у двір, у хату – і в обійми! Мовляв, здрастуй, бойовий побратиме, як довго з тобою не бачились. Що, не впізнаєш ніяк? Еге ж, роки не жаліють, і життя не милує, вбавило віку, красу вкрало, поскородило чоло, а ти, друже, й досі не змінився, а ти, друже, й досі такий, яким ми тебе проводжали до госпіталю, коли дуже поранило... Знаєш, Хомо, ветерани найдужче люблять розказувати про госпіталі, які хірурги і як лікували їх там, – то цей номер із госпіталем завжди проходить на сто процентів. Якихось півгодини побалакаємо – і вже мене чи впізнали, чи визнали, і вже садовлять за стіл, пригощають, починаються спогади, сльози, обійми. Й так мені добре стає па душі, Хомо, наче ми й справді з цим чоловіком удвох воювали в одному батальйоні, пройшли від Волги до Одеру, а не зустрілися годину-другу тому!
Біда не спить, вона по людях ходить, і її, біду, ніякий грім не розіб’є, бо вона в душі людській гніздечко звиває, куди громи не часто залітають... Мій колишній бойовий побратим розказував про свої хитрі пригоди, а мені ж так ставало на серці, наче воно щирим горем зорано, а ще щирішою бідою заволочено.
Бо, знаєте, не хотілось вірити в те, що Дмитро Волосюк ошукав мене на рівній дорозі, а хотілось вірити в те, що й справді таки воювали разом, що ділилися цвілим сухарем, накривались однією шинелькою, ось тільки обличчя його призабулося за пеленою часу, стуманіло, шашелем забуття поточене.
Так і хотілось крикнути йому в лице: не жартуй, Дмитре, що набрехав і мені, так само, як іншим брехав, бо повівся ти в мене в гостях як вірний побратим, і я тебе зустрів мов найближчого фронтового друга!
– А як побачив я, Хомо, що твої очі – міра, душа – віра, а совість – порука твого життя, то сором у мені обізвався, хай би він краще мовчав, і цей сором примусив висповідатись перед тобою, як іще ні перед ким я не сповідався.
– Я так скажу, Дмитре, – озвався я розважливо, жаліючи небораку. – Гаразд, хай в одній роті не воювали чи в одній дивізії, але якщо навіть на різних фронтах – я, к приміру, на Дніпрі, а ти під Волховом, – то однаково бойові побратими з тобою, бо земля наша хоч і безмежна, та вся своя, рідна від моря до моря.
– У тім-то й річ, Хомо, що я зовсім не воював, – зітхнув Дмитро Волосюк.
– Не воював? Але ж роками своїми ти годився для війни!
– Не воював, бо комісували лікарі, навіть до армії ні разу не призивався: стільки болячок мав, що на десятьох вистачило б. – Стемнівши з худого лиця, що від переживань стало схоже на шмат бурого кам’яного вугілля, вій стиснув кулаки й скрикнув: – 3 кожним днем совість усе дужче пече, що не воював! І чорно заздрю всім тим, що кров проливали!