– Хіба можна заздрити? Вбити ж могли б...
– Убили б – так не за понюх табаки, правда? Краще бути вбитим за землю свою рідну, аніж болячки бавити цілий вік – і здохнути від болячок... Знаєш, Хомо, я вже не дивуюсь, коли мені вірять. Спершу дивувався, а тепер перестав. – Умовк на мить, подивився прямо, наче поглядом під самісіньке дихало заганяв багнета мені. – А буває, що подеколи здається, наче і я воював із ними. – Благальні іскорки спалахнули на денці посизілих од болю очей, скрикнув: – Бо міг же воювати – з усіма разом, і з тобою! То ж не моя провина, правда, що комісували, що не взяли?
– Авжеж, не твоя провина...
Вже світало, осінній досвіток стояв за вікнами, як скаламучена вода ставкова. Мій колишній бойовий побратим довго мовчав, а потім озвався глухим голосом – наче голос той із-під жорнового каменя діставав:
– Люблю слухати про війну, про подвиги... Розкажи мені, Хомо, про доброго свого знайомого – і про те, як воював, де воював, про його сім’ю розкажи...
І, оживши та повеселішавши, розказав я про славного чоловіка з Малих Дубових Гряд – із цим чоловіком багато судилось на нашу долю під Лоєвом на Дніпрі, коли наших без числа загинуло, коли в річці вода кривава текла, а ми якось зуміли порятуватись. Він там тепер у своїх Малих Дубових Грядах не тільки дітьми обріс, а й онуками, робить без просипу в колгоспній конторі, в білих світах не буває, то...
... то хай із білого світу навідається і до нього бойовий побратим Дмитро Волосюк, хай обіймуться та почоломкаються, хай вип'ють добрячу чарку і згадають, як їм мріялось про мирне життя, мріялось на фронті, в коротких перервах між боями.
XXXV. МЕЖИ ДВОМА СВОЇМИ СОКИРА ПРОПАЛА
Ще не встиг слід прохолонути за моїм колишнім бойовим побратимом, ще сонце й не думало підбиватись над землею, як до хати вступила Одарка Дармограїха, що спала в сусідів. Глянув – і очам не повірив: з лиця стала така, як великодня писанка, очі весняними солов’ями тьохкають, на устах маніжиться усміх, мов кіт на призьбі. Така зваблива, що і в мертвого жижки затрусяться, коли б до нього підступила.
– Як вам спалося, як лежалося? – спитала ніжно, мов ладаном із лампадки війнула.
– Ні на волос не спав, ні на макове зерно, хоч очі заший, – кажу.
– А де ж наші гості? – курочкою-чубарочкою.
– Поїхали наші гості, – відповідаю сумно.
– Хомо, не вір своїй губі, бо вона часом бреше! Та й язик твій без кісток!
– Авжеж, язик без кісток, що хоче – те й лопоче, але ж гості справді поїхали.
– Як то поїхали? Не кидай, Хомо, словами, як пес хвостом. Дивися, ген твій язик до вух дістає й поза вухами літає!
– Поки ми тут із тобою сваримось, то він уже подолав сім верст до небес – і все пішки.
І вмить де й поділась Дармограїшина врода: ще хвильку тому була свіжа, урочиста й святкова, мов яблунівський клуб, прибраний на Першотравень, а тут із лиця змарніла, вже очі весняними солов’ями не тьохкають, а мокрими горобцями сіріють, вже на устах, мов на призьбі, не ситий кіт маніжиться, а мокрі кури мерзнуть у негоду.
– Брехнею та мотнею далеко не зайде! –скрикнула пораненою дикою качечкою. – Хай би йому бог не дав дихнути, як він любить брехнути!
– Та чого ти, Одарко, колотишся, наче грім рака вбив?
– Й ти, Хомо, теж добрий – навіщо відпустив? Надумали вдвох обдурити мене? І сам, Хомо, через якийсь тиждень злиняєш і свого товариша відпустив за здорово живеш? Так чого ж він у женихи набивався, га, безсовісний?! Ой, правду кажуть, що не треба сподіватись дяки від приблудної псяки. .
Дармограїха з наглого горя передумала й на ярмарок до району їхати, й ні за холодну воду не бралась. Можна було подумати: стільки горя тяжкого має, що й сокирою не врубаєш. Ге, думаю, так стерялась на тямі, що здатна втопитись у вчорашньому борщі. І справді, либонь, слід було затримати на день-другий для Одарчиної втіхи, а гам хай би вже на попутній машині добирався до Малих Дубових Гряд.
– Ще знайдеш своє щастя, – розраюю, – бо не тільки світу, що у вікні.
– Мала вже синицю в жмені, то нащо мені журавель у небі!..
Так говорила Дармограїха, яка за мною душі не чула, яка любила, мов собаки редьку, любила, мов порох в оці. Але ж минуло ось майже півроку, пішло, як вітри круг світу, значить, і любов її мала минутись. Та все ж таки дивно: ще не встигли з церкви Одарчиного серця винести ікону з моєю парсуною, як, дивись, там уже має бути ікона з парсуною мого колишнього бойового побратима!
Що ж: коли ведеться, то й півень несеться, а коли не ведеться, то й курка не квокче!
– Кому як на роду написано, – сказала Дармограїха. – При нещасті й розумний подурнішає, а нам, Хомо, дурнішати не з руки, накладно обійдеться. З таким зухом, як твій бойовий побратим, і самій слід бути зухом. Але ж і брехун, хай би його кат сіконув перед великими вікнами! А хто, Хомо, бреше, той уміє й красти...