Дармограїха мовчала, наче її моторний язик десь зараз по Яблунівці вигулював та роздебендював, а вона тим часом мала німувати. Але недовго язик її орудував десь по селі, мов чортяка грішними душами, хутко повернувся до своєї прив’язі й каже:
– Ти такий розумний, Хомо, неначе по коліна в біблії! Бачиш, радий-радісінький, що пропали карбованці ні за копійку. Не хочу я бути такою вільною, як ти радиш, втяв? Ото перехрести свій ніс, щоб більший ріс, і йди лови свого бойового побратима, може, він іще в яблунівській чайній похмеляється.
– Еге ж, зловиш вітра в полі...
Став я нишпорити в матраці, в перині, на яку пішло, коли не забулись, орлине пір’я та орлиний пух, у подушках порпався – ніде нічогісінько, наче хтось ті гроші собаці в зуби сунув. Заліз рачки під ліжко, а тут чимало всякого мотлоху назбиралось од продажу й перепродажу, од спекуляцій та шахерів-махерів, і цей промтоварний та ширпотребний мотлох іще чекав на свою зоряну годину, щоб потрапити на базар і бути проданим якщо не втридорога, то бодай за пригорщу ламаних копійок. Порохно ковтаючи, павутинням лице собі павутинячи, лаявся я покрадьки (а щоб родимець побив мою лиху долю, а щоб мої напасті об суху землю кидало, а щоб моє горювання коти медом годували!). І тут із найтемнішого закапелка щось порске прямісінько в долоні шуснуло – хай би воно скисло на путрю! – і, в долонях пововтузившись, із гострим писком вирвалось, пробігло по руці, по спині, по нозі, й за мить почувся наполоханий скрик Дармограїхи:
– Миша!..
Значить, десь тут серед промтоварів має бути гніздо мишаче, міркую. Запалив сірника, розсовую якісь гумові чоботи, галоші, валянки, а потім сам собі й кажу, не надибавши ніякого мишачого гнізда: «А чи не в битому валянку, га?»
Побачили б ви, людоньки, ту славну картину, коли в порохні та павутинні вибрався я з-під Одарчиного ліжка, мов рогатий із пекла від гарячого казана.
– Ще ж бо не зима надворі, що ти вже биті валянки зібрався взувати, – попрікнула Дармограїха, що з виду була така, наче впустила рака з рота.
Лівим валянком труснув – марно, валянком правим труснув – і раптом ізвідти посипались гроші! Вони вилітали, мов горобці зі стріхи, й осіннім падолистом застеляли долівку.
– Торох діда в кашу, – змертвілими від радості губами шепотів я, – та слава богу, що не в нашу.
Дармограїсі як заціпило, як мурованим бовдуром поставило. Гроші сипалися з битого валянка, мов із рога достатку, й здавалось, що краю не буде цій хурделиці.
– Так, наче мені з ока випало, еге ж, Одарко?
Отямившись, Дармограїха кинулася згортати гроші, лічити (так хутко, мабуть, здатен лиш осінній вітрюган полічити опале листя в діброві), а полічивши, блимнула недовірливим світлом очей, питає:
– Хомо, а хто ж їх переховав до валянка?
– Все твоє багатство на місці чи вкрадено щось?
– Карбованець у карбованець! Тільки хто ж це догадався так зле пожартувати?
– Хіба не бачила миші, що вискочила з-під ліжка? Ось вона й пожартувала, сподіваючись, що ми годні зрозуміти її жарти.
– Хомо, тут душа і так ледь жива в тілі, а ти ще глузуєш зі своєю мишею. Чи в миші руки є?
– Одарко, то все мишачі витівки. Вона перенесла твої гроші з матраца у валянок, щоб гніздечко звити з них.
– Здрастуйте, я ваша дядина! – не вірила спантеличена Дармограїха. – Гніздечко з моїх грошей? Дуже дороге гніздечко!
– Та миша хіба розбирає, твої гроші чи мої? Та миша хіба тямить, що то гроші? У мишачому світі гроші не ходять, мишам усе без грошей дістається, так що її в злодійстві чи в крадіжці трудно звинуватити.
– Авжеж, суду на мишу не знайдеш, – зітхнула. – Хіба що кіт – єдиний суд на неї, хай би йому попалась, як сучка в дучку.
Ще хвильку тому Дармограїха на каліку виглядала (мало не тією славнозвісною гадюкою, що хоч і помирає, а зілля хватає). А тепер, коли сипнулись із валянка вже оплакані гроші, мов манна з небес, не сказав би про неї, що треба свічки та води, бо вже очі не туди, що їй уже й кадило ке поможе. Бо віднайдені гроші повернули і вроду, і здоров’я, і вік. А сивина, що білим саваном покрила була її галчиного крила волосся, розтанула, як тане паморозь, як іній на землі тане.
Й раптом Дармограїха зареготала: наче штири безпритульних вітри знайшли жаданий притулок у безмежних її грудях, і тепер без прив’язі гасали по диких просторах, а що й просторів тих Одарчиних було замало, то мусили вириватися з горла та з рота. Вириваючись, штири вітри оглашенного сміху трусили молодицею так, як грім трусить небесами, гойдали нею, мов деревом, і очі, здавалось, від того розгойдування спадуть зараз двома переспілими яблуками, кругло покотяться по рум’яному обличчю.