Сміялась так, що й мені мало б стати весело, та я злякався чомусь, а що, як не перестане, а що, коли реготатиме доти, поки в регіт і вийде всім духом?! І – наче Дармограїха горошиною сміху похлинулась – став дзвонити кулаком по її кряжистій спині, щоб угамувалась.
– Може, смішних галушок об’їлась?
– Добре, що миша!.. – виривається Одарці булькання з горла.
– Що ж тут доброго? – питаю.
– Добре, що миша!.. – бризки їй бризкають із рота, а доказати через сміх не годна.
– Та чому ти так ту мишу хвалиш?
– Добре, що миша, а не сорока, – зрештою повернувся дар мови. – У Великому Вербчому з моєю рідною тіткою що сталось? Прала вона шмаття біля річки ну й перстень срібний зняла з пальця, поклала на видному місці на березі. А сорока вгледіла блискучу річ, підкралась – і хапнула дзьобом. Побачив би ти, Хомо, тітку мою тоді! Сорока до верби – й тітка до верби, сорока понад лугом полетіла – й тітка моя слідом за сорокою полетіла, сорока до лісу – й тітка до лісу. Десь у лісі й загубила сороку, що вкрала перстень. Повернулась на берег, а річка і шмаття її позмивала хвилею. З тих пір як тітка бачила де сороку, то нею тіпало, кричала: «Віддай перстень!» Отож я кажу: добре, що миша покрала гроші, а не сорока. Бо якби сорока, то довелося б кожній пташці кричати в лузі чи в лісі: «Віддай гроші!»
– От бач, Одарко, не було щастя, та нещастя помогло, – тішусь і я жіночою радістю. – Добре й справді, що миша , а не сорока чи сірий вовк, що нехотя може порося з'їсти.
А чи якийсь вужака, що море молока висуслить.
– То що, Одарко, будемо в сільраду заявляти?
– На мишу?
– Бо хоч і маленька, та злодійка.
– На мишу заявляти не станемо, Хомо, бо до неї ні міліцію не викличеш із району, щоб із собакою по сліду пішла, ні протокола путнього не складеш. – І, гріючи долоні на грошах, наче на вогні, стала Дармограїха замріяна з обличчя й щаслива, мовби тримала повні жмені козирних карт, на які могла б виграти і сонце, і місяць, і зорі. – Аж дивно, що так зле подумалось про твого бойового побратима!
– От бач, він усе-таки чесніший за твою хатню мишу, – попрікнув.
– І не тільки чесніший, Хомо, не тільки... Звісно, чужа людина – темний ліс, і чужа душа темна всередині, але ж твій побратим бойовий і справді не боїться ні тучі ні грому.
– Ага, він такий: чи пан, чи пропав – двічі не вмирати. Бувало, на фронті першим в атаку кидався, попереду командира і всієї роти.
– А делікатний який, навіть за тебе делікатніший, Хомо, не став крутитись, як собака на вірьовці... Знаєш, про що мріється? За тиждень твій строк минає, то я оце, мов дурень, думкою багатію: навідається, либонь, твій бойовий побратим, не може не навідатись, адже так обіцяв, адже вподобав мене, так і пас очима весь вечір! – сказала Дармограїха – й раків не стала пекти від сорому, й вуха ЇЇ не зів’яли від стиду, й крізь землю не провалилась.
Лишенько, до чого тільки може довести сіренька хатня мишка!
XXXVI. I ЛІД ДАСТЬ ІСКРУ, ЯК ДУЖЕ ПОТЕРТИ
Чи є в людини щось вільніше, ніж очі її?
Можеш сісти каменем на околиці Яблунівки на тернистому горбку, і з горбка цього очі твої, мов нестриножені коні (та куди коням!), чи мов смалені хорти (та куди там хортам!), а чи мов хмільні думки (та куди там думкам!), за якусь невловну мить облетять весь видимий простір і в цьому просторі побачать усю Яблунівку, схожу на розкриту двостулчасту перламутрову мушлю, побачать повиті сивим туманцем поля і набубнявілі жили доріг у полях, побачать принишклі гаї на обрії та бліді обриси ближчих і дальших сіл. Очі твої вільні легким злетом шугонуть у небо, що вічним дзвоном накриває цю вічну землю, й ти не подивуєшся навіть із їхньої всеможності, всевладності, не подивуєшся з їхньої чарівної магії, що просто, як належне, бере цей світ у великій його сукупності, бере у кольорах і запахах, у звуках, у плині часу й віддає тобі. Й ти не дивуєшся, що цей безмежний світ спроможен уміститись у тобі, – яким чином він уміщається, де саме, адже людина видається такою маленькою порівняно з нескінченністю світу! Але, мабуть, не така вона маленька, якщо здатна стільки в собі вмістити, але, мабуть, не менша від світу, а рівна йому.
Щедрість очей, як і їхня воля вільна, така великодушна, така могутня та щедрість, що чудуєшся потай, що подеколи остерігаєшся за їхню невичерпність, бо й справді: щедрі в будь-яку мить, у будь-яку пору дня і року, вділяють радощів і прикрощів, доброго й лихого. Я й не прошу в них, в очей, щоб дали мені сонце в небі, а вони дарують, я не благаю в них павутинки бабиного літа над сивим костомаччям будяків, а вони вділяють, я не молю в них срібного усміху роси на стебельці трави, а вони дарують!