– А правда, – згоджуюсь, – бо хоч не все говорене творене, але ти ж господар своєму слову: схочеш – даси, схочеш – назад забереш.
Заборонений плід скуштувати завжди кортить дужче, ніж той, що в будь-яку хвилю можеш рукою з гілки дістати. Хто б міг подумати, що моя рідна жінка Мартоха, з якою стільки було звідано доброго й гіркого, з якою гарикались і мирились, яку знав уздовж і впоперек, як свою долоню, де нема жоднісінької таємниці, – хто б міг подумати, що колись вона стане мені бажанішою і солодшою, ніж заборонений плід? І чим довше я розсиджувався за столом у своїй хаті, чим звабливішою видавалась Мартоха, тим голодніші погляди кидав на її жіночі статки-достатки, які були не позичені в сусідок, не на базарі куповані, не в колгоспі на трудодні зароблені, а свої, кревні, від матері в спадок дістались та ще й цвітом свого життя примножені. А що магічна влада столу, заставленого наїдками та напоями, до пори була не дужча за відьомський поклик Мартохи, то я поки що на всі заставки лиш розхвалював уголос свою жінку. Голос мій бринів у світлиці, як солодкий звук скрипки, й той звук пестив Мартоху, голубив, ніжив, і жінка від моїх парубоцьких лестощів розцвітала, як пишна весняна вишня.
– Ой Мартохо, яка ж бо ти вродлива: на ногах бочка, на бочці кропило, верх кропила світило, верх світила густий ліс! А твої очі, Мартохо, це два вузлики маку, які все поле засіють, а повіки – це віконниці, що відчиняються і зачиняються, а брови – двоє мишеняток, які над двома нірочками сидять. А твої зуби – наче скраю над вікном стоять білі голуби рядком. А твої груди – це пшеничні бухани, які на лопаті ніколи не були. А твої ноги – це дві білі лошиці, які все життя одна одну обганяють, а випередити ніяк не годні.
– Ще, Хомо, кажи ще, – мліла моя рідна жінка Мартоха, як мліє грудочка коров’ячого масла на розпеченій пательні. – Такого не говорив навіть тоді, коли я була дівкою.
– А що ж я міг тоді сказати, коли досвіду не мав? Тепер навчився балакати.
– А я за все своє життя слухати навчилась.
– Язик твій, Мартохо, це качечка, що цілий день плаває посеред річки й кахкає.
– Ой, качечка, ой, кахкає! Не жалій слів, хай хмелем їхнім уп’юсь.
– Язик твій, Мартохо, це талалайко, що живе за лісом-пралісом.
– Талалайко! Ще говори...
– Рот твій, Мартохо, це два ряди сорочок, а між ними фартушок.
– Два ряди сорочок!.. Фартушок! – тішилась Мартоха так, як у дівоцтві своєму не тішилась. А якби розлучились не на півроку, а на рік? А якби на кілька років? Тішилася б тоді ще більше, ніж нині, чи, навпаки, забула б так міцно, що обличчя згадати не спромоглася б? – Іще, Хомо, не жалій добрих слів, розказуй...
Я, звісно, розказував рідній жінці Мартосі – й про щоки її та губи, що при поцілунку пахнуть студеним хрещатим барвінком. І про шию її ніжну, знизу поцятковану фіалковими спалахами жилок. І про груди її, схожі на двох біленьких курочок леггорнів, що з заклопотаністю господиньок повсідались на гніздечках висиджувати курчат. Розказував і про стан Мартошин тополиний, – авжеж, тополиний і нині, не тільки у відшумілій молодості, бо нині саме таким її стан бачився мені! І, звісно, ввижалась мені такою тонкою і вигинистою у стані, що через війстячко персня коштовного можна було б її просилити, аби той перстень правив за небувалий поясок. А ще я чистосердечно повторював, що ноги її таки схожі на двох здорових та невтомних лошиць, які намагаються випередити одна одну – й не можуть, бо обидві при сназі та завзятті, обидві прагнуть руху, волі.
І хоч Мартоха не пила оковитої, та, видно, мої слова були міцніші від хлібної, бурячихи і мелясівки, бо брали рідну жінку за живе, бо на дитину її обертали. Та й чи багато молодиці треба, коли вона давно таких слів не чула? Отож, шаліючи з обличчя так, наче на кожній щоці відьма з чортом стали телесуватись у шабаші, Мартоха схопилась на рівні, шепочучи спеченими чорною смагою губами:
– Сущу правду речеш, істинну правдоньку глаголиш... Доказати, Хомонько золотий?
– Доказувати мою правду? Як же ти мою правду докажеш?
– А ти не знаєш? – зашарілась моя рідна жінка Мартоха, як сімнадцятка.
– Як же тобі вдасться... доказати таке?
– А хочеш?.. – Обличчя її сяяло темним оксамитом літньої ружі. – Хочеш?..
Руки в Мартохи тремтіли, як шабельки осоки на вітрі, губи ледь-ледь сіпались, наче дві струни під пучкою невправного музиканта, а очі... очі стали схожі на живих горобчиків, яких підпалила нечиста сила, й тепер пташенята горять, безпорадно тріпочучи крильцятами, до того ж дитинно пронизливе їхнє цвірінчання теж, виявляється, здатне горіти, теж палахкотить миготливими скалочками золота! А все тому, що, ставши посеред хати, Мартоха з якоюсь урочистою, священною непоквапливістю стала роздягатися.
Спершу зняла з шиї один разок намиста, далі другий, потім третій – і їхнє барвисте мерехтіння поклала на широкоберегому рушнику, яким застелено скриню. По тому, кинувши на мене карий подарунок погляду, вона зняла спідницю і хвильним порухом руки поклала поблизу намиста. На якусь невловну мить завагавшись, Мартоха стала знімати жакетку – й знімала в якомусь солодкому відчаї, з незбагненною знадливістю лебедиці або ж якоїсь іншої химерної птиці, котру й не випадало бачити за життя, та яка неодмінно водиться в світі, бо інакше від кого б тоді моя рідна жінка перейняла таку млосно-спокусливу красу рухів?!
Коли нахилялась донизу, то водоспад волосся, який зараз іскрився та лиснів чорною розпеченою смолою, проллявся тугим потоком до підлоги, й за тим густим водоспадом не видно було, як Мартоха знімає з ніг вихідні святкові туфлі, взуті задля офіційної частини зустрічі в музейному куточку мого імені. А коли випросталася, то з-за нічного мороку її кіс, що двома крильми повкладались на плечі, раптом побачилось...
... побачилось Мартошине обличчя, повите хмаркою ніяковості, журливої цноти і такої терпкої знади, що мимоволі мені перехопило подих і давке яблуко стало в горлі!..
Біла лляна сорочка, майже прозорого ткання, сніговою метелицею повивала мою рідну жінку, обертаючи її на несправжнє видиво, яке появилось тут невідомо звідки. Зачарований, вражений у самісіньке серце, я забув про наїдки та напої, бо нарешті вони вже не мали наді мною недавньої влади, натомість Мартоха забрала владу і над моїми очима, і над душею моєю, й над серцем.
– Приглянься пильніше, Хомонько, – прошепотіла, – хіба не бачиш, що правду казав? І про шию, й про груди, і про стан, і про ноги... Я й справді така!
І Мартоха, гордо піднісши голову, пройшлась по хаті.
Бачив, як ходить гуска перед гусаком, чи качечка перед селезнем, а чи індичка перед індиком. І як голубка перед голубом, і як лелька перед лелеком, і як горобчиха перед горобцем. Авжеж, краси в птахів не віднімеш, це правда, але жодна птаха не зуміла б пройтись перед своїм закоханим так, як Мартоха переді мною. Бо, може, щось у Мартошиній ході було й від ходи голубки, і лелеки, і лебедиці, але ж, окрім того, було щось таке чарівливо своє, неповторне, чого не надбає ніколи ніяка птаха, нехай то буде лебедиця, лелька чи голубка!
– Мартохо, – сказав я, – ти навіть у молодості так не проходжувалась переді мною.
– Бо, може, соромилась.
– А кортіло?
– Ще й як кортіло! Й нині кортить, бо до мене повернулася сьогодні друга молодість.
– А не розгніваєшся, Мартохо, коли виповім тобі свою сокровенну мрію?
– Чого ж маю гніватись на тебе, коли люблю? Всі твої забаганки – закон для мене.
– То зізнаюсь нарешті, бо ниньки день такий... чи то ніч така ниньки... Тоді, як парубкував, і тоді, коли шлюб узяли з тобою, мріялось, ой, мріялось!.. То снилось, а то наяву ввижалось, наче весна погідна, сади в Яблунівці цвітуть, солов’ї тьохкають, місяць, як човен, пливе над селом, а ти, Мартохо... А ти, Мартохо, виходиш у сад у такій ось білій сорочці, як нині, й більше нічогісінько на тобі нема, йдеш босоніж, коси розмаяні, місячна роса блищить на твоїх вустах, місячне золото сяє в твоїх очах, цвіт яблуневий опадає на плечі, а чи, може, то навіть солов’їний щебет сіється тобі на груди, на голову та на плечі рожевими пелюстками яблуневого цвіту. Йдеш од яблуні до яблуні, вся в білому, вся в цвіту солов’їних пісень, вся в місячних шовках, а я стою під ясеном, і очей із тебе не зводжу, й дихнути боюсь, щоб не сполохати видиво, і, здається, все життя б отак простояв під ясеном, дивився б і милувався б, як ти, Мартохо, від яблуні до яблуні йдеш, наче квіточка за квіточкою зриваєш пахучий солов’їний цвіт, складаєш у букет, щоб із тим букетом пройти зі мною в житті від шлюбу до могили.