Хто зна, скільки тривало це видиво, хто зна, скільки часу я говорив до колгоспного чоловіцтва та парубоцтва, – може, вічність, а може, тільки хвилину? Як ізнагла в хлівці озвався півень – гримнув хрипкою, булькатою сурмою так, що я отямився, що марення мої вмить пощезали. Як і раніше, стояв я під ясеном, ніякого чоловіцтва і парубоцтва колгоспного кругом не було, а Мартоха... в довгому білому вбранні ступала поміж яблунь, обнизаних листям, яблуками та лебединим пухом місяця...
Наче в молодість свою поринаючи, від ясена я ступив у садок і, в нестямному пориві взявши на руки не Мартоху, а біле видиво, що мало подобизну моєї рідної жінки, впився поглядом у колисочку її губів, у якій вигойдувалась лукава і зваблива посмішка, як дитина на гойдалці. Мої губи самі потягнулись до тієї гойдалки, що пахла прохолодною м’ятою, а іскри з моїх очей, наче зорі з неба, впали на поверхню двох темних жіночих морів...
І коли я на руках ніс Мартоху до хати, де й мала закінчитись, нарешті, неофіційна частина нашої зустрічі, то в грудях моїх наче трофейний акордеон грав, – так він грав після взяття Берліна, коли ми, солдати, танцювали коло Бранденбурзьких воріт. І, на диво, бриніла у вухах зовсім не фронтова пісня, яких ми тоді не одну переспівали в окопах, у бліндажах, а з дитинства мого напівзабутого, з марева днів, напівзатонулих у водах забуття, а бриніла дитяча пісенька-загадка: давно вродилося, по толоці находилося, його підтинали, мочили, виливали, сушили, роздирали, крутили, мішали, складали, товкли і били, різали, мучили... Коли я зачиняв хатні двері, півняча сурма знову долинула з хліва, а Мартоха спала на моїх руках, і в колисочці її вуст виколисувалась тиха, як місячний промінь, усмішка...
XLIII. МУЖНІСТЬ ЧОЛОВІЧУ ДЬОГТЕМ ПОЛИТО
Життя – не медова ріка в кисільних берегах, і ти по цій ріці не пливеш у макітрі з варениками, чи в сулії з самограєм, чи в бочці з огірчаним розсолом. Життя – не завжди розквітлий яблуневий сад, по якому в білому довгому вбранні ходить твоя жінка, котру ти мрієш поносити на руках.
А жаль, правда? Жаль, що іноді хтось мовить язиком, що не витягнеш і волом, жаль, що починають боліти старі кості за гріхи молодості, жаль, що подеколи думається про смерть, яка на лестощі не зважає, хоч вона й за плечима, а не за горами. А ще жаль, коли життя обертається на сварку, коли люди так гризуться, що й хвостів не зостається, коли так гарикаються, що й сам чорт їх не розбере.
Вже через день, коли ввечері я повернувся з колгоспної ферми додому, моя рідна жінка Мартоха нагадувала темну осінню хмару, що неспогадано опинилась у нашій людській оселі, вбралась у жінчине вбрання та озулась у її взуття, й тепер похмуро сновигає з кутка в куток, і ще й озивається похмурим жінчиним голосом.
– Хомо, не всю правду розказав мені...
– Невже тобі здалось, що продав пса за лиса?
– Може, й не продав пса за лиса, але ж гнешся і жмешся, як кургузий дідько!
– Мартохо, та ніколи ж я не був простим, як свиня, і лукавим, як гадюка. Я не той, що вкусить – і меду дасть.
– Не той, суща правда. Жалієш мене, суща правда... Але жалів яструб курку, доки всю обскуб!.. Спасибі за чуйність і сердечність, що не зізнався за сіамського кота!
Так, про сіамського кота я й справді не розказував, бо навіщо засмучувати жінку – чи в пору офіційної частини нашої зустрічі, яка пройшла в теплій, невимушеній обстановці, а чи в пору неофіційної частини, яка вже триває не перший день і проходить поки що навіть у невимушеніший і теплішій обстановці.
– Може, – кажу обережно, – то різдв’яний сон вороної кобили?
– Вороної кобили? Авжеж, язик має й ворона коняка, та не балака. А зараз у Яблунівці нема такої хати, щоб за того сіамського кота не балакали!
– Гріх не йде в губу, та з губи. Й чого той сіамський кіт так дався людям взнаки?
– О, послухай Хому!.. Дався людям взнаки!... Тобі дався, а люди говорять. А ти знаєш, що слово вилетить горобцем, а вернеться волом... Кажуть, що ту звірюку Дармограїха купила не на мишей, а на тебе.
– Повірила сорокам.
– Сорокам? Добре, що інвалідом не повернувся додому. А якби інвалідом, га, я тебе питаю? Хто б тоді тобі за інвалідність платив? Колгосп? Соцзабез? Гаразд, навіть якби лікарі надавали тобі довідок усяких, завірених печатями круглими й трикутними, що ти інвалід, нікуди не судний, але яка з тих довідок користь? Хіба я з такою довідкою в ліжко спати лягла б?
– А чом би й ні? – жартую, хоч самому не дуже й смішно.
– Хомо, – збліднувши, мовила жінка, – глузуй, та знай міру! Бо в мене й волосся на голові дротом стає, коли про таке подумаю... Та чи довідка зігріє мене, обійме, до серця пригорне, щоб аж моє серце тьохнуло?
– Тепер усякі довідки в пошані. Буває, за паперовою довідкою живої людини не бачать.
– З довідкою лежачи, в тяж не ввійдеш!
– А що то за людина, коли в неї ні однісінької довідки? – й далі глузую з Мартохи, доливаю масла в жар, щоб бушував пужар. – Іноді треба вміти справне зведення про надої молока в колгоспі скласти, хоч, може, худоба й не доїться.
– О, якби ж то зі справних зведень можна було сметану збирати, сир віддушувати і вареники варити! Може, колись навчаться, та поки що не годні... А тільки, Хомо, знай... Знай, що в Яблунівці марно язиками не плескали б за Дармограїху. Того сіамського кота не на мишей брали, а на тебе. Щоб вернувся ти від неї додому інвалідом, утямив? Дяка долі, що здоровий, тьху-тьху-тьху! Але Яблунівка що каже? Яблунівка говорить, що ти скалічений, що тепер ти мені треба, як лисому гребінь, потрібен, як сироті трясця.
– Ти ж бач, як не по коню, то по голоблях! Але я ж здоровий, Мартохо!
– Я знаю, що здоровий, а Яблунівка те відає? Яблунівці те доведеш? Ти ж бо знаєш, які язики – не зав’яжеш, і на чужий роток не накинеш платок. Є один спосіб, Хомо...
Кажи, Мартохо, який саме спосіб, бо тут ідеться про мою честь, треба рятувати!
Але як почнеш тим способом рятувати свою честь – можеш і підірватись.
Мені честь дорога, та й на здоров’я не скаржусь.
– А спосіб старий, давно перевірений. Тільки все одно не скажу...
– Мартохо, адже моє мелеться, тому з совком бігаю. Скажи!
Моя рідна жінка як затялась! Уже й повечеряли, й спати повкладались, а Мартоха, хоч гавкай на неї, не виповідає секрету. Я вже і за шерстю, і проти шерсті, і так, і сяк, знов за рибу гроші, краплею води камінь довбаю, а вона – як на пень з’їхала. Аж перегодя здалась, коли лапнула рукою моє обличчя, що було мокре від сліз.
– Хомо, ти й справді плачеш чи прикидаєшся?
– Хіба не заплачеш, коли Яблунівка твою чоловічу гідність дьогтем поливає, а рідна жінка оборонити не хоче!
– Гаразд, Хомо. Бачу, гостра була моя сокира, та на твій гострий сук наскочила. Що ж, хай твій чорт буде старший... Порятувати твою честь чоловічу дуже просто – слід погостювати в усіх молодиць і кожній зосібна доказати, що не такий страшний Дармограїшин сіамський кіт, як його малює поговір. Утямив? А докажеш – перестануть плескати язиками.
– Що правда, то не гріх, – зітхнув полегшено, вивідавши таємницю. – Тільки... може, досить погостювати в однієї-другої молодиці, а вони б уже рознесли хорошу чутку про мене?
– І думати перестань! –скинулась у ліжку Мартоха, як риба над водою. – Хіба не знаєш, які недовірливі? Поки не помацають, то віри не ймуть, і далі лепетні лепетатимуть, а дурні слухатимуть і колядуватимуть бісову коляду, наче зібралися сороки гуртом і колодязь у Яблунівці перевернули!
Сказала Мартоха – й заснула, а мені чомусь мулько в боки було, то чи дрімалось, чи кунялось. Так, про жінку мою не скажеш, що шию має з намистом, а голову зі свистом, що в неї не всі дома, бо Хома поїхав по курай у степ. Отож, чи не послухатись Мартохи, її розумної поради? Щоб не вийшло, начебто на словах фортеці беру, а на ділі боюся жаби...