Якось повертаюся з роботи додому й застаю зарюмсану Мартоху в такому жалобному одязі, наче вона з похорону повернулась або на похорон зібралась.
– Якому небіжчикові ти останню шану віддавала?
– Ой Хомо, краще б не зізнаватися.
– А як не зізнаєшся, Мартохо, то хіба небіжчикові од того полегшає? Як мертвому припарка...
Витерла сльози рукавом, зітхнула, наче з порхавки дух випустила, й каже:
– На фермі крутишся, мав би знати найпершим... Правда, що дідові Гапличкові вже скоро урветься робота на фермі, спровадять старого не пенсію?
– Не чув такого. Дід Гапличок сказав би. Ниньки бачились – він нічичирк.
– Либонь, і сам не здогадується про горе.
І сльози в три ручаї зацебеніли з Мартошиних очей.
– За ким так побиваєшся? Говори! Може, зарадити ще не пізно, , якось порятуватись?
– Ой, не зарятуєшся проти прогресу, хай йому грець! Такий гаспид, що не зарадиш! Прогрес прикандичить нашого Імперіалізма, дасть йому жаба цицьки.
– Точно, прогрес скрутить роги міжнародному імперіалізмові, такий невмолимий хід історії.
– Хай западеться той міжнародний імперіалізм, але мені ж бо шкода нашого колгоспного!
– Колгоспного? Себто бугая Імперіалізма? Так би й казала! Але чому це прогрес почне крутити роги колгоспним бугаям?
– Він і справді не чув, бо тільки вчора народився! Хомо, розплющся! Хомо, вуха настав! Кожен цуцик у Яблунівці знає те, чого ти не знаєш, і гавкає з досади!
– Од цуциків, Мартохо, відстав, а до прогресу не пристав.
– Отож-бо й видно... Баби яблунівські що кажуть? Кажуть, начебто ліквідують бугаїв.
– На м’ясопоставки, на шкуродерню, чи як? А поголів’я худоби хто примножуватиме, коли бугаїв не стане?
– Баби яблунівські кажуть, що колгосп обійдеться без бугаїв.
– Ну, то діва Марія, подейкують, од святого духа в тяж увійшла. Але щоб корова?.. Та ще така велика череда? Де той дух набереться стільки духу?
– Яблунівські баби кажуть, що сім’я привозитимуть із району чи з області в пробірках.
– Значить, без духа обійдеться?
– Авжеж, без духа. Привозитимуть у пробірках і вже якось там задовольнятимуть худобу.
– Ха-ха-ха! Пробірками задовольнятимуть, велика втіха для худоби! Та що худоба, якби колгоспові нашому «Барвінку» було добре. Либонь, великі вчені, Мартохо, придумали, от би їх самих та їхніх жінок на пробірки перевести! Але ще не такий прогрес худоба переживала, то, може, якось і до цього звикне... Тільки ніяк оце втямки не візьму, чого ти плачеш? За дідом Гапличком? Пора на пенсію старому. За бугаєм Імперіалізмом? Так Імперіалізм уже відтоптав ряст на цій землі, пора й честь знати.
– Ой Хомонько-лебедику, та я над долею нашої телиці плачу і ридаю. Ти ж так через неї настраждався в Дармограїха Пам’ятаєш, як мріяли колись удвох на налигачі повести нашу телицю до бугая? А чи забулось?
– Таке не забувається...
– Та вона для нас обох – як дочка рідна. Маємо таку, на яку спромоглись.
– Правда твоя, – кажу, а голос забринів струною.
– Хіба ми нашій теличці такого життя бажали? Щоб прогрес отой пробірку приніс, а бугая живого забрав! Тут тільки камінь не заплакав би горючими сльозами.
– А може, якось зарадимо справі?
– Як ти зарадиш, Хомо, коли по сусідніх колгоспах уже перейшли на пробірки чи скоро перейдуть? Хоч сядь та плач, хоч стоячи кричи – не поможе, бо той бугай Імперіалізм таки приречений.
– Не в піч замазатись, та й не з мосту у воду, – кажу. – Як люди – так і ми. Хіба не порятуємось?
– Ага, як топишся, то й за бритву вхопишся.
Бачите, як воно ведеться? Здавалося б, можна жити в мирі та щасті, але навіть у мирі та щасті доводиться свині на небо глянути, як почнуть смалити. Нас із Мартохою не почало смалити, але самі поміркуйте. Чому знагла після мого повернення від Дармограїхи весь світ для мене обернувся на багато-багато загадок, які слід було розгадувати від ранку й до вечора? Чому раптом уві сні Мартосі приверзлось, що телиця здохла, а нам той сон із переляку здався за явину? Чому так стала допікати слава, що навіть голові колгоспу Михайлові Григоровичу Диму слава моя стала завдавати прикрощів у всяких поїздках, на всяких засіданнях? А чому раптом літаюча тарілка мов із хмари випала на моє життя? А чому отой прогрес вихопився, немов шершень із дупла, з пробірками та зі штучним заплідненням, завдавши горя не так, може, нашій телиці, як нам із Мартохою?
Отож-бо й воно: щодень маєш чекати, аби в наші мир та щастя не вмішалося щось, як середа в тиждень, не привіталось та не назвалось нашою дядиною...
XLVI. ГУЛЯКА ПО МИСКАХ, КУХЛЯХ, КЕЛИШКАХ ТА НАПЕРСТКАХ
Усіх молодиць не перелюбиш, а всіх оказій не виповіси. Сущу правду кажу, а коли вам здасться, що брешу, то хай мене муха вбрикне, хай мене квочка вб’є, хай мені риба й озеро. Тепер, коли так страшно поклявся, ви вже мусите вірити.
Чому на цьому світі належить людина?.. Землі? Небесам? Водам? Птахам і квітам? Хтось, може, так і скаже, що належить людина землі і всьому тому, що є на землі, – повітрю, струмкам, жайвороновим пісням, житу-пшениці. Либонь, доля правди в цьому є, та я певен, що людина ще й належить своєму язику. В усякому разі, я належу, безпремінно.
Язик – це володар, хазяїн, вельможа, якому людина служить, поки й живе. Людина з маленького малечку й до сивої старості перебуває в страшенній неволі у свого язика, й від цієї неволі нема ніякої змоги порятуватись, хоч би й хотів. Лишень подумайте, як йому треба догоджати! Абищо пити язик не стане, а тільки найсмачніші трунки, й тут хоч розірвись, а мусиш дати і молочка, й киселику, й пивця, і винця, і горілки. А наїдків скільки за свій вік перекуштує, пережує, перехарамаркає! Людина чому працює вдень і вночі? Аби прогодувати свого язика, аби язикові було і варене, й печене, й смажене, й квашене, й солоне, й малосольне, й мариноване, й тушковане, й консервоване!
Та будь ти хоч отим розумним, на якому чорт також катається, а чи отим молодцем, що не за водою, а проти води пливе, чи отим скупердяєм, що чужим пивом хоче своє весілля відбути, – однаковісінько всі належать своїм язикам, усі в повнісінькій залежності у язиків. Знаєте, про що міркую, коли видається вільна часинка або ж саме міркується на роботі, коли тримаю вила в руках? Про те міркую подеколи, що навіть великі люди були в рабстві у своїх язиків. Ну, хоча б знаменитий полководець Александр Македонський. Він завоював півсвіту, подолав царства, натягнув ярмо на цілі народи, поруйнував храми, награбував скарбів і багатств, був ладен зазіхнути на сонце й на місяць, усі були раді йому служити, колінкувати перед ним, догоджати... І водночас полководець Александр Македонський в битвах і походах змушений був догоджати своєму язику, хіба ж не диво дивне?
Гадаєте, оті, що музику пишуть, що співають, що картини малюють, не перебувають у щоденній кабалі у своїх язиків? Перебувають – ще й як! І про всяку знаменитість навчився думати так: «Ага, хоч ти й знаменитість, хоч тебе на руках носять, хоч тобі в рот заглядають, хоч тобі годять, мов болячці, а все-таки й ти служиш своєму язичку, як і будь-хто інший, так що не гонорись, не задавайся й високо не заносся!»
Розповівши дещицю зі свого життя, чого я тепер хочу? Лише хочу належно пошанувати язика – свого владику й повелителя, бо то ж він розповідав, що хотів, а рука моя тільки пером водила, та й годі. Отож, язик розповідав те, що тільки на язик спливало, подеколи навіть речі такі, про які серед культурної громади краще помовчати, та що я міг удіяти з язиком, коли не він при мені, а я при ньому, коли він так любить розперезатись, що ніяка хороба не здатна приборкати і вперезати!
О язик людський! Складу тобі хвалебну пісню, бо хто ж, як не я, спроможеться! Буваєш такий злий, що сієш вітер, щоб вітром жати, а то такий добрий, як чортового назимка-бузівка хата. А то як нападе на тебе, язичку, сім зарічанок, то насилу відгризешся від них. А то вже так збісишся, як скажена баба, що їй сам чорт на махових вилах у вікно чоботи подавав, бо підступитись боявся. А чи як почнеш комизитись, що ледь печінка не лопне, прискаєш, неначе сукно мочать. Умієш ти і розбайоритись – аж держись, а то вже розпсотився, що не підступись, а то як із грому напав і колотиш усіма, як вир водою.