О язик людський! Мов та скаженюка, вмієш стати цапа, а то розпалюєшся, мов оса, а то тіпаєшся, наче тебе окропом облито. Комолий-безрогий віл навіть гулею здатен ударити – й отак язик, мов комолий віл. О, ти, як і пес, не станеш голої кості глитати, дулю не станеш ковтати. Славний такий удався, що хоч і гірко буває з’їсти, а шкода покинути, такий ласий, як кіт на ковбаси, тобі хоч біс, аби яйця ніс. А гуляка знаменитий – гуляєш по мисках та полумисках, байдикуєш по макітрах та глечиках, козакуєш по гарячих пательнях та розпечених деках, витанцьовуєш по кухлях, склянках, келишках і навіть наперстках. їси так, язиче, аж ніс гайдука скаче, аж ніс угинається, аж ніс закандзюбиною вихиляється. Годен і на їжакові пух об’їсти, годен нарепкатись, як свиня браги, годен допастись, як кіт до сала. А вже який лизун із тебе знаменитий – лизав би сметану й мед, кисляк і халву, лемішку й путрю, а ще б лизав щоки дівочі та губи жіночі.
О людський язик! Буваєш ти великий, як ломака, а дурний, як собака. А то схожий на пня, порохнею напханого, і щоб порозумнішати – ого ще скільки літ годилося б тобі свиней пасти. А зорати б тебе, язиче, на зяб, та засіяти ріпою, та викосити ріпу косою, та згодувати ріпу орлам піднебесним, ото б ти вже не був такий молодий та дурний, а став би старіший та ще дурніший. Буваєш ти голосний, як дзвін, а хоч довбнею вбий, як почнеш брехати – наче ціпом махати, і до стовпа обізвешся, а той стоїть. Язиче, язиче, лихо тебе миче, доведеш мене до Києва – й перекупці позичиш!
О людський язик! Умієш патякати, варнякати, торочити – після тієї та знов тієї, що на рот налізе, аж вода в решеті не встоїться. Такого вмієш наверзти, що й купи не держиться, що і в головах низько, бо великий мастак киселем млинці помазати й почепити на паркані сушитись. Ти, язиче, немовби жорновий камінь, на якому тільки чортам тютюн молотити. Умієш так тихесенько шепотіти, що за твоїм шепотом і крику півня не почуєш. А що вже казати про твоє вміння переливати з пустого в порожнє, бубоніти, як старий дяк у порожній церкві, сказитися – та й мекати голодною вівцею в холодній кошарі, висвистувати пустим вітром у колгоспному полі, щебетати жабою-ропухою на болотній купині, торохтіти дерев’яним вітряком, золоті гори перевертати.
О людський язик! Чогось веселого з’ївши, вмієш на глузи підняти, щоб народ із твоїх кепкувань сміявся й аж кишки рвав. Умієш ти посміятись навіть тоді, коли батько, на ламку злігши, вмиратиме іі ногами дриґатиме. Смієшся, коли покажуть копійку, іі коли дадуть їсти кишку, й коли поставлять перед носом миску лемішки, й коли день настане, й коли ряба здибається, й коли шолудивий стрінеться, й коли голомозий трапиться, й коли чужа біда стрясена я, о лишенько, хіба перелічиш, коли язику кортить весело посміятись та поміж чесними людьми зуби попродавати!
О язик людський! Добре, коли вмієш пожартувати, та знаєш, коли перестати. Вмієш ти й покашляти помаленьку, щоб на цілий рік вистачило. А хіба при нагоді не свиснеш так, як і рак ніколи не свистав? Іноді ж ти буваєш такий вредний, як оте сало, що здір покусало. А то з великої радості ревеш, як бугай у болоті.
Якби не язик людський, то де б узялись жарти, каламбури, дотепи, всілякі перчисті нісенітниці, від яких у носі щипає? Якби не язик людський, то де б і мова людська взялась, а не було б мови, то чи змогли б порозумітись поміж собою Дармограїха з Мартохою, а я зі своїм колишнім бойовим побратимом, якого й слід прохолов десь у наших благословенних краях? Якби не язик людський, то довелося б усім мовчати, як рибі під кригою, і не чулося б пісень у Яблунівці, і, надриваючи животи, не сміялися б люди із марнотратів та джиґунів, із симулянтів та ловкачів, із упертюхів та ґаволовів. Тобто не сміялися з того, що складає вади й достоїнства людської вдачі, не сміялися б не тільки з молодості, а й зі старості, не тільки зі здоров’я, а й із хвороб та каліцтв, не тільки з життя, а й зі смерті.
Прісно й нудно жилося б на білому світі, отож саме людському язику маємо дякувати за те, що співаємо й регочемо, що виголошуємо промови і їмо борщ, затовчений старим салом та часником, що клянемось у любові й проклинаємо ворогів, що сиплемо примовками до шпарких танців і припечатуємо оковиту в роті, щоб із горла не потекла назад.
Вихваляючи язик людський, водночас вихваляю і язик старшого куди пошлють у колгоспі «Барвінок» Хоми Прищепи, себто свій. Бо й справді, чом би не попишатись, мов кобила до будяка, чом би не повеличатись, як заєць хвостом, чом не надутись, як шкурат на вогні! Хтось інший, вдавши із себе великого пана-цяцю, свій ніс вище губи носив би, випринджуючись чи посадою, чи заробітками, чи машиною, чи знатною ріднею. Та я зовсім не такого пера пташка! Хвертом попід боки взявшись, казав і кажу, що нема понад язик людський, тому-то й пишаюся своїм язиком, ходячи ребром і дивлячись козирем, мені й чорг не брат!
Люди, може, й однакі, та язики в них усякі, втямили?
Якби моя воля, то до чого б додумався? А додумався б до того, щоб язик свій пошанував, як ніхто. Зодягнув би його з голочки в новеньку одіж – костюмчик сірий бостоновий, біла сорочка шовкова, червоний галстук у голубу іскорку, запонки в манжетах рукавів, модні туфлі лаковані, золотий годинник на руці, ріжок блакитного носовичка в нагрудній кишеньці, окуляри на носі, гладенько розчесане волосся блищить від бріоліну. Отак би з ніг до голови вирядивши свого вельмишановного язика, пустив би на вулицю, хай би прогулювався по Яблунівці, свіжим повітрям дихав, на щедру нашу природу милувався. Авжеж, хай би трохи повеличався поміж людей мій славний язик – мов ота шкапа, що вівса з’їла й воза побила. І хай би люди думали, що то, либонь, великої кошари свиня.
Бо таки великої кошари, не стану суперечити.
Адже якби не мій язик, то чи було б тут набалакано те, що набалакано?!
XLVII. ТРИ ДОЗЕМНІ ПОКЛОНИ РІДНІЙ ЯБЛУНІВЦІ
Авжеж, набалакано, як шовком нагаптовано, бо з таким язиком, говорячи та говорячи, можна до чогось договоритись. Але, звісно, язиком-лопатнем, яким би гарячі сковороди в пеклі лизати, теж усього не скажеш. Навіть більше не скажеш, ніж скажеш, бо пробувати все сказати – однаково що силкуватись перелічити зірки в небі над Яблунівкою. Ну, гаразд, іще якийсь юний математик із середньої школи полічить, коли ґедзь його вкусить. А над іншими селами – хоча б тільки над Веселим Полем, Веселим Ланом, Веселою Дібровою, Веселою Долиною, Веселим Хутором, Веселими Боковеньками, Веселими Горами, Веселим Кутом, Веселим Гаєм, Веселим Яром? А чи над Кривошиями, Гончарами, Великим Вербчим, Білоконями, Липівкою, Малими Дубовими Грядами, Сухолужжям, Чудвами? Хай би й когорта юних математиків із рахівницями в руках зібралась – і то не погулали б перелічити зірки.
А людське життя – хіба не те саме небо зоряне? З цієї бездонної ополонки можеш черпати пригорщами, відрами, а вичерпати до дна ніколи не вдасться.
І ніякий язик не впорається, щоб розповісти про всі пригоди, про всі думки чи настрої.
І все ж таки свербить розказати бодай дещицю – не для повчань хитромудрих, а просто так, для душі. Бо повчання хитромудрі – завжди з умислом, із нарочитістю, а життя складається так, як складається, пригоди виростають на дереві життя, мов груші на вербі, і то лише згодом ті пригоди-груші вербові видаються в чин і в лад, набирають смислу.
Хоча б іще кортить розповісти про те, як я, молодшим будучи, до жінок ставився. Себто не до своєї рідної жінки Мартохи, а до чужих. Гарна з лиця чи негарна, хазяйновита чи ледащиця, язиката чи марнотратка, заздрісна чи лукава бестія, норовлива чи лагідна, – так, зважав і на ці риси, але щоб зовсім, то ні. Є в людині голосочок внутрішній, такий тихенький-тихенький, вміти слухати треба. То, заходячи в знайомство з усіляким дівоцтвом-жіноцтвом, я завжди прислухався до цього внутрішнього голосочка, що саме підказував мені. А підказувати він умів безпомилково й без викрутасів – або так, або ні.