А мріється, що зараз підійде хтось із яблунівських колгоспників чи з трудової інтелігенції і так, як я торік чи позаторік просив, несміливо почне канючити, щоб ми з Мартохою дали поносити мій портрет.
Але чомусь ніхто не квапиться з проханням – ні з молодшого покоління, ні зі старшого. Може, дід Бенеря або дід Гапличок? Може, листоноша Федір Горбатюк? А чи лавочник Петро Кандиба? Хоч вони й без портретів, бо на своїх постах не вибивались у знатні, та чомусь ніхто з них не набивається, щоб поносити мій портрет. І я з гіркотою та водночас зі зловтіхою думаю: «Хитрі бестії, знають, що просити не слід. Я – безхарактерний, ні риба ні м’ясо, ні свині наритник, ані теляті їжак на морду. Але ж Мартоха не з таких, але в Мартохи задурно й торішнього снігу не вициганиш. Вона – лише на обмін. Так, як мене обміняла була на телицю. Добре, що в Дармограїхи трапилась телиця, а що є на святі врожаю у дідів Бенері та Гапличка, у листоноші Горбатюка чи лавочника Кандиби? Анічогісінько! Отож і не підступаються просити портрет, бо облизня кому ж охота схопити!»
Отак, значить, милувався я сам собою на колгоспному святі врожаю, наче чорт писанкою. Хм, оказії...
А чи не все людське життя – звичайнісінька оказія? Пригода, що починається в колисці і закінчується в домовині? Хоча, коли поміркувати глибше, пригода твого життя – то лише пригода, солодка, мов дозрілий терен, твоїх батька й матері. А коріння їхньої пригоди криється в пригоді баби та діда, й так далі, й так далі, – у вирі минулого життя ховається, в плині відшумілого часу. Ховається в надрах народу, який невмирущий, який істинно сущий – учора, нині й завтра... Значить, не сам собі належу? Оці руки й ноги, тулуб і груди, голова й мозок у голові, мої жарти й дотепи, сміх і подеколи розумне слово, моя робота на цій землі і любов до цієї землі, до Яблунівки, – все це, належачи мені, водночас належить моїм батькові й матері, бабі й дідові, виру життя, плину часу, тобто належить загалу, людові, народові. Бо якби тільки мені належали, то чи був би смисл у моєму існуванні? Не було б смислу, вірніше – це був би шкурницький, власницький смисл, у якому тільки я був би зацікавлений. Та коли відчуваєш свою належність до люду, який нині в колгоспі трудиться, який завтра свою снагу до життя з любов’ю віддасть цій самій землі, – тоді твоє існування геть-чисто позбавляється шкурницького, власницького смислу, тоді воно належить народові і, належачи народові, саме по смерті й набуває своє безсмертя.
Значить, не закінчується пригода людського життя в домовині, як ото я висловився, а неодмінно розпросторюється в майбутньому житті.
А що я, Хома Прищепа, старший куди пошлють у колгоспі «Барвінок», не спромігся зі своєю рідною жінкою Мартохою бодай на одненьку дитину, щоб таким чином подбати про безсмертя в майбутньому (і, як пригадуєте, безславно не вдався роман із дояркою Христею, коли від мене мало не силоміць забрано названого синочка Хомка Хомовича, причому забрано рідним батьком і без моєї згоди перейменовано на Хомка Трохимовича), то я змушений був узятися за перо, щоб написати цю книжку. Авжеж, музейний куточок імені Хо Хо Прищепи, так уміло обладнаний жінкою в пору тяжкої розлуки через телицю, теж спричиниться до увічнення мого життя і діянь, але ж... Але ж однаково в музеї зможе побувати менше людей, ніж прочитати книжку. Музейний куточок – у Яблунівці, приріс до землі, як дерево, а книжка має здатність літати, дивись, дістанеться не тільки до Москви чи до Києва, а й потрапить до тих країн, де я воював. А в Польщі, Чехії та Німеччині мають іще бути люди, які пам’ятають мене з часів другої світової війни, себто з Великої Вітчизняної, хтось візьме з них книжку до рук, прочитає і скаже: «Ви тільки подумайте, цю книжку написав Хома Хомович, наш визволитель. Отаким він був у житті, як і в цій книжці. Е-е, високу він тепер компанію водить, хоче, либонь, пристати до гурту Льва Толстого та Федора Достоєвського, до Гомера та Шекспіра. А що, чесно написав про себе, не кожен осмілиться зізнатись у всіх своїх гріхах, не кожен осмілиться кинути правду у вічі своїм односельцям, отож, і можна назвати його Гомером із Яблунівки».
Гомером із Яблунівки не я себе назвав! Наголошую для декого, що так можуть назвати мене й не вдома, ні, а десь там, на чужині, яку я колись скроплював своєю гарячою кров ю, а тому-то чужина мені вже начебто й не чужина.
Та чомусь отаке бачиться й чується. Весна, цвіте бузок і черемха, вишні квітом буяють, яблуні та груші молоком облиті. А що вже солов’ї палахкотять співом у теплому надвечір ї! І грають на вогких вербових дудочках зозулі...
Здибались біля сільської чайної два діди, Гапличок і Бенеря, поспирались обидва на костури, бо вже без костурів нікуди й ногою, і розгомонілись, і обом вуха не болять від балачки.
– Діду!
– Га?
– Ти не в буфет?
– Не в буфет.
– А я думав, що ти не в буфет... Діду!
– Га?
– Ти читав?
– Читав!
– А я думав, що ти читав... Діду!
– А хіба що?
– Та я так питаю.
– І я так питаю... Що ж там Хома понаписував?
– Хіба треба вірити всьому, що пишуть?
– Авжеж, вірити всьому не треба.
– Отож я й кажу, що вірити не треба... А ти втямив чи не втямив?
– І втямив, і не втямив.
– А я думав, що ти або втямив, або не втямив.
– Правда ж, із хороби розумний Хома Прищепа?
– Із хороби розумний.
– А я, навпаки, думаю, що він із хороби розумний. Погомонять і розійдуться, й костури їхні грушеві дзьобатимуть землю, як голуби.
І як уже нині не зрадіти, що така широка слава по мені зостанеться в Яблунівці, на рідній землі? Кланяюся ж тобі в пояс, Яблунівко, за своє безсмертя, бо зажити його можна тільки на батьківщині, на рідній землі. І вдруге земний уклін тобі, Яблунівко!
І втретє – доземний, низький уклін!
Примітки
Роман «Позичений чоловік» є першою книгою «химерної» трилогії Євгена Гуцала. Про подальші пригоди Хоми Прищепи та інших мешканців Яблунівки йдеться в другій та третій книгах трилогії: романах «Приватне життя феномена» і «Парад планет».
Текст та ілюстрації відскановано з видання «Євген Гуцало. Позичений чоловік. Приватне життя феномена», Київ, «Радянський письменник», 1982. Правка тексту (виправлення помилок, що виникли при розпізнаванні програмою сканованого тексту) робилася згідно з виданням «Євген Гуцало. Твори в п’яти томах. Том третій», Київ, «Дніпро», 1997. Обкладинки – з усіх видань роману: «Євген Гуцало. Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий», Київ, «Дніпро», 1981; «Євген Гуцало. Позичений чоловік. Приватне життя феномена», Київ, «Радянський письменник», 1982; «Євген Гуцало. Твори у 5 томах. Том 3», Київ, «Дніпро», 1997; «Євген Гуцало. Позичений чоловік», Київ, «Знання», 2012.
Ілюстрації
Обкладинки всіх видань
