Господар мовчки вимкнув люстру, і кабінет у темряві одразу набув якоїсь загадковості. Стояла насторожена тиша. Іван Свиридович підійшов до простінка, клацнув вимикачем. Замигали індикатори, на екрані осцилографа затремтіли зелені хвильки електронних сплесків.
— Оце і є той прилад, який… Одне слово, я ще нікому його не демонстрував. Зветься БЕР…
Хтось пожартував:
— Коротко і ясно.
— Та це робоча назва. Зараз ми випробуємо роботу апарата. Ви, звичайно, читали про всевидющий екран, який винайшов Микола Іванович Кабанов. Повідомлення про це велике наукове відкриття обійшло пресу всього світу в листопаді шістдесятого року…
— Це про те, що радіохвилями можна обмацати всю Землю?
— Так. Радіохвилі, відбиті поверхнею Землі, частково повертаються туди, звідки вийшли. І можуть показати на екрані локатора те, від чого відбилися…
— А з допомогою цієї установки теж можна зазирнути в найдальші куточки Землі?
— Я працював у іншому напрямі, - сказав Сокорока. — Цей апарат, хлопці, теж своєрідний всевидющий екран. Але від кабанов-ського він відрізняється тим, що… Одне слово, БЕР може показати нам майбутнє!
Майже всі були вражені. Майже, бо, як завжди, знайшлися тут і скептики, і гарячі прихильники, і такі, що їх нічим не здивуєш.
— Машина часу? — спохмурнів Скептик. — Неймовірно!
— Подорож у майбутнє? — усміхнувся Оптиміст. — Чудесно!
— Нічого неймовірного або чудесного тут нема, — обізвався Невразливий. — Наша наука й техніка всесильні.
Сокорока сів до апарата.
На екрані з’явилися дві постаті. Вони сиділи на стільцях у кімнаті, дуже схожій на вітальню Сокороків. Спочатку це були невиразні силуети, тіні. Але ось вони почали “оживати”, і вже добре було видно, що то юнак і стара жінка. Деякий час ці двоє сиділи мовчки, ніби не знаючи, що діяти. Нарешті, жінка сказала:
— Все-таки Заполяр’я — це Заполяр’я. Суворий край. Не їдь, сину… І без тебе ті вишні зберуть.
— То ж було колись, мамо! — Юнак якось комічно, неприродно схопився з стільця, заходив по кімнаті, мати бовваніла тінню. — Тепер клімат Заполяр’я хоч і не такий, скажімо, як у Криму, але… Одне слово, не суворіший, ніж на півночі України чи на півдні Білорусії. Цьогорічний урожай вишень у Заполяр’ї перевершив усякі сподівання, і якщо ми, молоді, не допоможемо збирати…
Юнак розповів про греблю Берінгової протоки, про теплі течії, спрямовані в Північний океан (“просто Північний, а не Льодовитий, мамо! Недаремно ж і назву змінили!”). Змалював їй складний механізм утворення циклонів і антициклонів, що також приносять у Заполяр’я невичерпні потоки тепла. І доки хлопець говорив, на екрані видно було і греблю, що з’єднала два континенти, і реакторний острів поблизу неї, і безконечний простір океану. Здавалося, зеленкуваті хвилі котяться через кімнату і от-от підхоплять і понесуть матір і сина.
— Все це я знаю, — зітхнула мати, — а що, коли… А що, як, бува, відмовить установка, ну, трапиться яка-небудь аварія, що тоді? Як застукає вас мороз у літніх костюмчиках! Візьми про всяк випадок дідову шубу… — Невідомо звідки в руках у неї раптом з’явилося добротне зимове пальто, підшите соболиним хутром. Пальто було дуже схоже на те, що його носить сам Сокорока. — Візьми!
Син стояв немов дерев’яний, потім засміявся і замахав руками:
— Що ви, що ви! Не візьму!
— На випадок аварії… - благала мати. — Адже за теорією ймовірності можлива одна аварія на десять тисяч років…
- І ви боїтеся, що вона станеться саме тепер?
— А що ж ти думаєш? Все може бути! Клацнув вимикач. Екран погас. Відразу ж схопився Скептик.
— Дозвольте, Іване Свиридовичу, тобто Ваню, покажи, що там у тебе за екраном — телевізорний кінескоп чи, може, кінострічка?
За екраном усі побачили тільки плетиво провідників.
— Значить, це якась нова конструкція телевізора — бачити не те, що нам пропонує студія, а те, що ми самі схочемо…
— Я хочу дізнатися про космічні польоти! — випалив хтось.
Сокорока погасив світло і сів до апарата.
Цього разу присутні побачили простору кімнату. Перед великим екраном, що зайняв майже всю стіну, сидить молода жінка. Натискує якісь кнопки, говорять:
— Алло! Місяць! Будьте ласкаві, мені космодром кратера Коперніка. Алло, космодром? Запросіть до екрана товариша Сідлайракету. Це дружина…
На екрані з’явився високий стрункий чоловік у костюмі астронавта — точнісінько такому, як тепер малюють у журналах. Відхилив шолом — обличчя сердите, нахмурене.
— Що сталося? — замість привітання спитала дружина.
— Та нехай йому всячина. Не будемо знімати!
— Чому? Це ж фільм про Місяць!
— Чи ти з Марса впала, що дивуєшся? Хіба ти не знаєш режисера Крапки? Походив по кратеру, подивився на внутрішні схили кільцевої гірки, хмикнув і каже: “Нецікава фактура. Знімемо в павільйоні, на Землі. Крапка”. Всі оператори і їхні помічники доводили йому, що муляжі не можуть замінити природу, а він одне” товче: “Ми не фотографи, а митці. Крапка”. Одне слово, даремно тільки ракету ганяли — повертаємося ні з чим.
— Коли будеш удома?
— Через тринадцять хвилин стартуємо. Значить, на вечерю встигну.
— Чудово! Що тобі приготувати?
— Зроби шашлик. Та підсмаж цибульки, не забудь…
— З баранини, звичайно!
— Ага, — зрадів чоловік, — ти в мене догадлива!
— А рислінгу з мінеральною водою?
— О, це буде чудово!
- І сигарет, звичайно, купити?
Обличчя чоловіка розпливлося в усмішці.
— Ти в мене золото! На жодній з планет немає такої дружини…
— Це ти правду сказав, бо я невтомно піклуюся про твоє здоров’я. А тому в оце замовлення доведеться внести невеличкі зміни. Після космічного польоту дуже корисний вітамінізований кефір. Та ще морквяні котлети. Я читала нову працю визначного кулінара доктора кулінарних наук…
— Так навіщо тоді й запитувати?
— Я ж хочу вдовольнити твій смак!
— Тоді приготуй, одне слово, шашличок…
- Їстимеш вітамінізований кефір і морквяні котлети. Тобі треба виробляти смак. А то вигадає таке — напихатися бараниною на ніч! І забудь про вино та цигарки.
Чоловік облизався, примирливо махнув рукою:
— Ну, гаразд, моя люба, ще стародавні римляни казали: “Про смаки не сперечаються”. Одне слово, готуй батарею кефіру…
- І парочку морквяних котлет! — усміхнулась дружина. — Крапка.
Екран погас. У темряві почувся голос Софії Миколаївни:
— Майже всі уже зібралися. Чи не пора до столу? Та є дещо смачніше від кефіру…
— Встигнемо! — гукнув Оптиміст. — Хочеться ще зазирнути в обрії часу. Цікаво, як, у майбутньому, скажімо, буде поставлено охо- т рону здоров’я?
Знову засвітився екран. На ньому поволі вималювалася картина: невеликий острівець в океані. Високо над будівлями здіймається позолочений шпиль. І враз усі побачили якесь приміщення. Оточений головками мікрофонів, там сидів чоловік середніх років і тривожно говорив:
— Усім, усім, усім! На Північному полюсі захворів 160-річний астроном… Як же його звати?.. Одне слово, Петро Петрович Петренко. Просимо надати медичну допомогу…
Спочатку з океану виринув підводний човен, з його борту на берег стрибнула лікарка в білому халаті з чемоданчиком у руці. Не встигла вона зробити й кроку, як над нею завис вертоліт, з нього вистрибнув чорнобородий чоловік в окулярах. Повз них шугнула ракета, стала сторч, із люка, немов акробат, вистрибнув ще один лікар. Причалило кілька океанських лайнерів, і звідусіль бігли лікарі.