— Де він? Де? — гукали. — Нечувано! Перше захворювання за останні п’ятдесят років!
Круглий павільйон обсерваторії. Біля телескопа сидить ще міцний чоловік із сивим волоссям. Чхає. Витирає хусточкою носа. Заходять лікарі, надягають маски, обступають старого. їх стільки, що не вміщаються в павільйоні.
— Як ви себе почуваєте, Петре Петровичу?
— Та це дрібниці, - махає рукою астроном. — Нежить…
— Ого! Хороші дрібниці! — гукає чорнобородий, найповажніший із медиків. — Цей вірус, як і всі інші хвороботворні тільця, уже давно було знищено по всій Землі…
— Та пусте, — відмагався дідусь, — колись це й хворобою не вважалося.
— А тепер, — заперечив чорнобородий, — коли давно ліквідовано всякі захворювання, тепер це страшна хвороба.
Медик обернувся до радиста:
— Прошу сповістити Архітектурний Центр — необхідно негайно збудувати лікарню для Петра Петровича. Так і скажіть — негайно, не довше, як за одну годину!
— Дозвольте, — почав благати старий астроном, — хоч годинку поговорити з онуком. Він щойно прилетів з Марса, забіг на хвилинку.
— Забігав? — перебив його медик. — Все ясно. Це він звідти заніс нежить, з Марса! Ізолювати хворого!
Всі підступають до пацієнта. Обличчя в нього кривиться, кривиться… Дідусь чхнув, і лікарі розскочились. Старий кинувся навтьоки…
Екран погас.
— Цікаво, цікаво… — заговорив Скептик. — Але в мене є запитання…
— Запитання потім! — в один голос гукнули жінки. — Показуйте, Іване Свиридовичу, далі.
…Великий зал, наповнений людьми. На трибуні моложавий чоловік. Він говорить, енергійно жестикулюючи руками. Спочатку не чути було, що він говорить, та ось прорвалися слова:
— Отже, дорогі товариші, жюрі в складі трьохсот тридцяти трьох чоловік одностайно вирішило першою премією відзначити роман “Крапля води”, поданий на конкурс під девізом “Новітній Пегас”. Чим керувалося жюрі? Віршований роман “Крапля води” хоч і невеликий за своїм обсягом (він має лише 110 тисяч рядків), але показує широку картину нашого життя. Автор подарував нам новаторський, філософський у своїй основі твір. У цікаво побудованій фабулі розкрито роботу фізиків, які здійснили розщеплення останнього нерозщепленого елемента — вуглецю. Багато хвилюючих розділів присвячено показові і такого величезного досягнення нашої науки, як синтез легких ядер. І немає сумніву, що автор дуже компетентний, бо герої твору оперують багатьма складними, я б сказав, оригінальними формулами. Зокрема формула для розрахунку будівництва геліометалургійних заводів, на яких енергія Сонця плавитиме з руди метал, — має велике практичне значення. Ненароком, наче між іншим, автор зробив надзвичайно важливе відкриття. А з якою силою виразності змальовано наші заводи й фабрики, одне слово, усі підприємства! Не можу відмовити собі в задоволенні процитувати одну строфу.
На поверхні колоски фотосинтезують,
А глибоко під землею заводи працюють.
Їх роботою керують меткі автомати,
Люди сіли за книжечки, люблять почитати!
Яка чарівна сила поезії сконденсована у цих рядках! Просто і ясно сказано, що наша промисловість, яка дає стільки продукції, скільки потребує суспільство, розташована в надрах планети, що все це автоматизовано і працює без щоденного втручання людини. Переконливо змальовано тягу нашого сучасника до науки, до ще інтенсивнішого накопичення знань. Одне слово, товариші, автор цього чудового роману цілком заслужив почесний лавровий вінок. Ось зараз, при вас, я розірву конверта, і ми дізнаємось, хто сховався під скромним девізом “Новітній Пегас”.
Оратор тремтячою рукою розкриває конверта, читає. На обличчі — подив. П’є воду. Знову читає, наче не вірячи своїм очам.
— Товариші… Дорогі товариші! Одне слово, автором роману “Крапля води” є електронна машина “Універсал — 1966”…
Екран потьмянів.
Коли через деякий час він засвітився знову, друзі Сокороки побачили степ, що аж до самого обрію квітнув золотистими кружалами соняшника. Межівником ідуть двоє, соняшник майже сягає їм до плечей. Один говорить:
— Ми внесли на ці сто гектарів усього один грам стимулятора росту. Минула доба, рослини підросли на один метр, один сантиметр і один міліметр. Почали цвітіння. Тваринам теж іде на користь — добре їдять, швидко нагулюють сало…
— Я не вірю в ці інтенсифікатори, дорогий агрономе, — перебив інший. — 3 погляду науки вони не витримують ніякої критики. Ну, скажіть, як стимулятор може вплинути на гени, хоча б і цього соняшника, гени, що є єдиними носіями спадковості? Ви читали моє семитомне дослідження про спадковість? Тільки випадкові, я б сказав, хаотичні мутації можуть дати деякі зміни. А таке удосконалення природи, даруйте на слові, - дитячі забавки.
— Але ж досвід, практика…
— Не в цьому справа, дорогий колего. На досвід ми всі посилаємось… До речі, покажіть мені цей ваш порошок.
Агроном виймає пакетик, розгортає.
— Він із содою.
— Цікаво, цікаво, — пробубонів генетик, а тоді встромив пальця в порошок і лизнув.
— Ой, навіщо ви? — скрикнув агроном. — Така доза може зашкодити.
— Пусте, сода ще ніколи не шкодила.
— Ой, глядіть… Ви ще скільки побудете в нас?
— Та, мабуть, завтра поїду. Нічого ж у вас цікавого немає…
— Давайте завтра зустрінемось отут, заміряємо соняшник, — запропонував агроном. — Ну, хоча б оце стебло.
Він одламав шершавий листок і поклав для приміти на золоту таріль соняшника.
— Ну, що ж, — промовив генетик, — якщо ви вважаєте, що завтрашній день принесе щось нове, то я не заперечую. Прийду.
Сонце закотилося десь за соняшники. Степ швидко потемнів, і так само швидко, як у кіно, минула ніч. Знову зійшло, попливло вгору Сонце, і дехто помітив, що зійшло воно там, де заходило.
На межівнику походжає агроном. За ніч соняшники так виросли, що він, піднявши руку, не може дістати до цвіту. Поглядає на годинника. Раптом чує писк.
— Вибачте, що я запізнився. Поки додибав…
— А де ж ви є? — озирається агроном.
— Я тут!
Щось смикнуло агронома за штани, глянув — біля його ноги стоїть малесенький чоловічок, до коліна йому не досягає!
— Ой лишенько! — забідкався агроном. — Бач, скуштували стимулятора…
Нахилився, підняв бідолашного Скептика, посадив на долоню, наче ляльку.
— Тепер я остаточно переконався, що цей ваш інтенсифікатор — непотрібна вигадка, — пропищав ботанік.
— Але ж ви самі… одне слово, на собі…
— Саме так! — тоненьким голоском скрикнув ботанік. — За вашою теорією, я мусив би вирости, зміцніти. А що вийшло?
— Справа в тому, що великі дози стимулятора діють навпаки. Висловлюючись науково, такі дози, як ви вжили, дають від’ємний ріст.
Чоловічок став на долоні, почав енергійно розмахувати руками — наче забивав невидимі гвіздочки:
— Я не вірю, не вірю в ці стимулятори!
…Він був до того комічний, що хтось із глядачів засміявся. Тоді ця жива лялька подивилася з екрана в кабінет Сокороки і промовила хрипким басом:
— А чи не здається вам, дорогі гості, що вже пора сідати за іменинний стіл?
Сокорока вимкнув апарат.
Софія Миколаївна заметушилася:
- І справді, пора. Ходімо, ходімо.
Всі, звичайно, були вражені, окрім Невразливого. Загомоніли, перебиваючи один одного.
— Як герой цього фільму міг звернутися до нас? Звідки він знає, що ми тут зібралися на іменини?
— Доки не скажете, Іване Свиридовичу, що воно за дивина оцей ваш БЕР, — за стіл не сядемо!