Сокорока подивився на своїх гостей веселими очима. Видно, він був задоволений роботою апарата.
— Дорогі друзі, - тихо сказав він, чомусь розглядаючи свої руки. — Сьогодні не час читати лекції…
— Хоч коротенько, Ваню! Ну, двома словами!
— Гаразд, — погодився Сокорока. — БЕР означає: біоелектронний резонатор. Він відтворює на екрані те, що уявляє людина. Ну, от я й пожартував трохи…
— Як же він відтворює?
— Це довго розказувати, а ми вже домовились, що сьогодні не буде лекції, а будуть пісні, усмішки… БЕР сприймає, посилює і трансформує біоструми. Одне слово…
— Отож я й помітив, — перебив Скептик, — що герої твого біофільму вживають твій улюблений вираз — “одне слово”!
— А шубу — помітили? Це ж його шуба!
- І сонце, брат, у тебе зійшло не там, де йому належить сходити!
— За огріхи прошу вибачити: я ж імпровізував… — розвів руками Сокорока. — Це якби сів такий актор, як Аркадій Райкін, ото був би біофільм!
— Признавайся, Ваню, це тебе Софія Миколаївна тероризує кефіром та морквяними котлетами?
Софія Миколаївна засміялася:
— Шкода, що не випускають ще вітамінізованого!
…Веселий гамір не стихав цілий вечір. І найбільше розмов було, звичайно, про новий апарат.
Андрій Дмитрук
НУЛЬ-БАР'ЄР
арешті я зібрався написати про це.
Минуле літо було надзвичайно жарке, правда ж? Як зараз пам’ятаю той ранок. Яскраве сонце, прегустий лозняк і пологі піщані схили круглого тінистого озерця. Найбезлюдніше місце в гирлі Десни. Я завжди відпочивав там удвох з Красовським. Шостого серпня Красовський займався своїми нейтринними прискорювачами. Мені не хотілося порушувати нашу недільну традицію. У моїй сумці лежали бутерброди, яблука, пляшка лимонаду і рушник.
Зійшовши з “річкового трамвайчика”, я одразу вибрався з натовпу пляжників і закрокував крізь гнучкий верболіз, захаращений зім’ятими паперовими скляночками, газетами та яєчним лушпинням. Потім усе сміття щезло — мало хто з приїжджих добирався до “озера Двох”.
Добряче подрімавши в затінку кущів, я вирішив освіжитися. Встав з піску, розморений, сповнений дрімотної насолоди, ввійшов у паруюче озеро з грузьким дном, усіяним черепашками, й хлюпнув собі в лице. Ось тут і почалося… Ні, не було ніяких світлових ефектів. Просто раптом сколихнулось осоловіле повітря, і, мов од дзвінкого ляпаса, заклало вуха. Озеро заходило ходором, із дна здійнявся мул. Тієї ж миті з’явився він — чоловік на чорній блискучій машині. Ліва рука незнайомця проросла майже до плеча крізь мій правий лікоть, а ліве коліно зникло в моєму стегні. Я був, зрозуміло, вражений появою такого “сіамського близнюка”. А “близнюк” здавався дуже потішним: високий, тонкий, як дівчина, в сірому костюмі, схожому на тренувальний. На голові у нього щільно ріс світлий пух. Кожна очна ямка знаходилась у високому бугорці, від чого обличчя “близнюка” нагадувало морду риби-телескопа. Він рвонувся, завдавши мені сильного болю, але й сам скрикнув і більше вже не шарпався. Машина ‘ забулькотіла й занурилася так, що ми з ним опинилися по коліно у воді. Очевидно, апарат “близнюка” матеріалізувався вище дна озера…
З хвилину ми впритул розглядали один одного.
— Чим зобов’язаний? — спитав я, бо відчував необхідність розгадки, але не знав, з чого почати.
Він торкнувся місця, де зрослися наші схрещені руки, й сумно зітхнув. Потім басовито сказав:
— Невелика помилка… Дозвольте відрекомендуватися: Ен-пілот Най з світу негативних енергій. Обсяг простору, в якому мені треба було з’явитися у вашому світі, виявився вже зайнятим. Будь ласка, пробачте.
Я признався йому, що з самого початку так і подумав. Най запропонував лягти для зручності на широку овальну кришку машини. Ми обережно зробили це, причому Ен-пілот, посковзнувшись, ледве не відірвав своє коліно разом із шматком мого стегна.
Кришка машини тріснула, і я вийняв з неї свою ногу в чорному браслеті відламаної пластмаси.
— Нічого. Зате тепер можна витягти машину на берег і вилити з неї воду, — зрадів Най.
Сонце припікало все дужче. Я скосив очі й побачив, що праве плече катастрофічно червоніє…
— Так. Тепер я з тиждень буду мастити плечі сметаною і боятимусь одягати сорочку.
Най, очевидно, не зрозумів. Він злегка за-совався і, почуваючи величезну незручність переді мною, вдався до пояснення:
— Розумієте, світ негативних енергій, що знаходиться в цьому ж обсязі простору, за ознаками абсолютно дзеркальний вашому. Якщо у вашому світі йде розсіювання енергії, то наш причиннонаслідковий процес — це концентрація. Наш час зворотний вашому. Час двох “суміщених” у просторі світів можна порівняти з двома паралельними, але протилежно напрямленими течіями. Між цими “потоками” стоїть бар’єр нуль-часу… Цей апарат — нейтринний перетворювач — створив миттьовий тунель через нуль-стіну, але простір, в якому повинні були матеріалізуватись атоми мого передпліччя й коліна, був заповнений молекулами вашої руки й стегна. Мої молекули втиснулись між вашими, і я не можу вивільнитись, оскільки речовина мого тіла набула тут властивості вашої речовини…
Я пошкодував, що немає Красовського. Миколу хлібом не годуй, а дай добалакати про нейтринний стан. Кінець кінцем хто я такий? Лаборант-біолог.
— Ваша розповідь, — промовив я, — нагадує мені старий земний жарт: “Як проїхати з Бейпіна до Пекіна?” Бейпін — це стара назва Пекіна…
Він засміявся.
— Не зовсім точно. Дві радіохвилі з різною частотою несуться в одній і тій же атмосфері і не заважають одна одній. Так і ми. Я змінив свою “частоту” і потрапив на Землю. Переходом між двома “частотами” був нейтринний стан…
Най засипав мене термінами. Він говорив про “зворотну кривизну простору”, про замкнуті гравітаційні поля нуль-бар’єра, що їх не можуть подолати ніякі елементарні частинки, окрім нейтрино…
Нарешті я перебив його:
— Пробачте, але я зрозумів з усього цього лише те, що нам все-таки доведеться звернутися до хірурга.
— Позбутися ноги й руки? — ойкнув Ен-пілот. — Я, на жаль, не вмію регенерувати.
— Отже, ходити все. життя в сіамцях? Років п’ятдесят тому нас би показували на ярмарках…
— Спробуємо доставити машину на берег, висушити її, і я полечу ні з чим…
— Скільки важить ваш перетворювач?
— У земних одиницях кілограмів двісті.
Я злісно хихикнув. Тут кожного взяла б злість — неждано-негадано серед білого дня отака халепа…
Він винувато кліпав круглими, облямованими пухом очима.
- І понесло ж мене! Ніколи собі не прощу…
Я подобрів і навіть поплескав його по плечу.
— Нічого, скажіть спасибі за те, що не сумістилися наші тіла й голови…
— Миттьова смерть.
— У вас теж є смерть?
— Звичайно.
Ми поволокли машину. Це було заняття не з приємних. Великий овальний жук перетворювача мав ззаду еластичні вушка локаторів. Най ручався за їхню міцність. Ми залізли у воду. “Близнюк” смішно підстрибував на вільній правій нозі: ліва, що приросла, була зігнута, і підбор Ная весь час бив його у праве коліно.
— Абсолютна синхронність рухів, інакше ми покалічимо один одного, — прохрипів Ен-пілот, беручись за одне з вушок. Ми обережно взялися суміщеними руками за двоє інших, а потім я зігнувся в поясі й намацав лівою рукою четверте вушко — воно було розміщене ближче до середини кришки. Серце шалено калатало, плечі, спина й зрощені місця нестерпно нили.
— Три, чотири… Пш… шла.
Ми з Наєм разом напружились і зрушили машину з місця. У воді розпливались вибухи мулу. Ми, ухкаючи для ритмічності, розгойдували перетворювач. Най, незважаючи на зовнішню тендітність, тягнув не згірше штангіста-професіонала. Кажучи правду, я стомився куди швидше, ніж він.