Джо зосереджено дивився на дружину, не знаходячи в арсеналі своєї механічної пам’яті нічого слушного про цей випадок.
— Джо, — тремтячим голосом промовила Дорріс, — на цій лаві ти вперше поцілував мене.
Лоб Джо перерізала вертикальна складка. Секунду він промовчав і відповів:
— Усі чоловіки цілують своїх жінок. Дорріс опустилась на лаву, затулила обличчя долонями й заридала…
До неї і до Джо, що стояв поруч, доносився особливий, несхожий ні на що запах пла-стикових обкладинок старовинних книг, звалених у двері занехаяної бібліотеки. А крізь крони дерев на фоні нічного неба сяяли жовтогарячі літери, складаючись у слово “МЕМЕНТО”.
Юрій Ячейкін
СНИ
ікар схилився над Хворим. — І ти все пам’ятаєш? — недовірливо запитав він.
— Так, — прошепотів Хворий.
— Але ж це неможливо, — твердо сказав Лікар. — Адже хворі ніколи не пам’ятають своїх марень.
— Не знаю…
Обличчя у Хворого було змучене, йому б дати спокій, але Лікаря це дуже заінтригувало.
- І що ж ти пам’ятаєш? — настирливо допитувався він.
— Я пригадую річку, — очі у Хворого заблищали. — Вона була чиста і прозора. Дно її було так добре видно, що його можна було б намалювати. Кожен камінець…
— Де ти бачив такі річки? — заперечив Лікар. — Річки ніколи не бувають прозорі.
— Але я бачив її!
— Ти бачив її уві сні. Марення…
— Я занурив у неї руку і відчув приємну прохолоду…
- І не загинув?
— Світлі краплі падали з моїх пальців, а не застигали кам’яними бородавками…
— Ха-ха-ха! — не стримався Лікар. — А що тобі ще примарилося?
— Там росли квіти…
— Квіти — це красиво.
— Вони були ніжні, мов дотик матері. Вітер грався їхніми пелюстками…
— Вітер? Грався? — здивувався Лікар. — Безглуздя! Хіба ти не знаєш, що квіти відбивають від скель молотками?
— Я бачив це, — вперто заперечив Хворий, — квіти гойдалися під лагідним подихом вітру. А пелюстки ледь помітно тремтіли…
— Дивовижно!
— А тоді наступила ніч…
— Ніч? Що це таке?
— Темрява…
— Темрява?! — Лікар аж похолов від непоборного ляку. — Невже ти переступив Межу Небуття? Звідти ніхто не повертався!
— Ніч була чарівна, Лікарю, і безмежна… У небі спалахнули зорі…
— А це що таке? Сонце?
— Ні, Сонця не було. Це виглядало, як дрібні краплини золота у чорному графіті…
— Ти збожеволів! Хіба ти не знаєш, що на небі немає нічого, окрім вічного і невмирущого Сонця? Хіба ти не знаєш, що небо не може бути чорним, інакше все живе загине? Як за Межею, похмурим Кордоном Світла і Темряви.
— А ще я бачив — це було останнє, - ніби я захворів і мене лікували…
— Нарешті! — зрадів Лікар. — Так воно і було! Тобі щодоби давали чудодійну мікстуру — ціанистий калій.
— Ні, це було не так…
— Не так! Он як! Хіба я не краще знаю?
— Спочатку мені поклали під пахву скляний циліндрик з ртутним стовпчиком. Це був градусомір…
— Скільки градусів мала його шкала?
— Сорок два…
Лікар аж затрусився, стримуючи недоречний сміх.
— Любий хлопчику облиш ці химерні спогади, — він поклав долоню на гаряче чоло Хворого. — Зрозумій, під твоєю пахвою той градусомір просто випарувався б…
Хворий слухняно замовк і стулив важкі повіки. Він марив надзвичайним казковим світом, у якому йому життя не було б.
…Ранком його ховали. Півнеба обіймало кошлате, несамовито сліпуче світило. На його палаючій поверхні вирували циклопічні протуберанці. Від розтопленого грунту, що вгинався під важкими ногами жалібної процесії, піднімалися отруйні брунатні випари.
На березі киплячої річки, що шумувала розплавленим алюмінієм, процесія зупинилася.
На тугоплавку труну поклали кам’яну квітку.
Кварцові істоти застигли у мовчазній скорботі.
Вони не знали, що місяць тому на зворотний від Сонця бік Меркурія[1] прибула перша експедиція землян. Не знали вони також, що тиждень тому земляни зробили першу спробу встановити телепатичний контакт з недосяжними для них кам’яними аборигенами планети. Спроба закінчилася трагічно. Лікар дослідив раптово похололого Оператора і поставив діагноз — отруєння ціанистим калієм. Але що дивно: губи Оператора не пахли гірким мигдалем…
Леонід Шиян
ДЖІННЕ, З'ЯВИСЬ!
рофесор Н. відкинувся в кріслі, помовчав, збираючись з думками. І якось одразу поглибшали зморшки на сухому, пергаментно-жовтому обличчі. І звузились очі — ніби дихнув у них гарячий вітер пустелі…
— Так от… — почав він. — Років десять тому довелося мені брати участь в одній палеонтологічній експедиції. В Середній Азії… Пам’ятаю, працювати було важко. Спека, не вистачало води. Тільки вночі ставало легше: ночі були напрочуд чисті, холодні. І треба ж такому статися… З самого початку мене десь протягло, і причепилася пропасниця. Та я тоді ще не був таким… гм… старим копитом і не збирався вилежуватись у наметі.
Перші розкопки не дали нічого цікавого. У відкладеннях траплялися черепашки амонітів, відбитки папороті. Одне слово, здобич небагата. Але потім…
Другого дня, у пісковиковій брилі я знайшов… мозок. Ні, ні, то був, звісно, не справжній мозок, — так я назвав його в думці. То був зліпок. Природний зліпок мозку невідомої тварини.
Звідкіля він узявся?.. Мабуть, череп загиб лої істоти утворив щось на зразок футляра, і його заповнила порода. Минули мільйони років. Кісткова тканина поступово зруйнувалася, зотліла. Лишилося тільки ядро, що зберегло форму мозку.
І ось відбиток життя — далекого, невідомого- потрапив мені до рук…
Тієї миті я був схожий на тайговика, який набрів на золоту жилу. Схвильований, я повернувся до намету. Смеркалося. Навкруги раптом почало біліти — піднімався туман. Мене трохи морозило, але я не звертав на це уваги. Я був захоплений знахідкою.
Стиха потріскувала “летюча миша”. В її примарному сяйві твердий, мов камінь, зліпок здавався ще загадковішим.
Хто, безмовний, подав цей знак? Хто крізь віки нагадав про своє існування?
Тут було над чим замислитись. Справді, людину цікавить не лише майбутнє — вона хоче знати й минуле… Хто ми? Як прийшли на цю землю?.. Де, у яких тайниках історії шукати своїх далеких прародичів?
І, може, розгадка зовсім близько? Тільки простягни руку… Як за грибом під опалим листям.
Я дивився на зліпок… За розмірами й формою він не міг належати ні амфібіям, ні ссавцям. Скоріше за все, то був “мозок” якогось плазуна. Про це свідчив і характер відкладень. Амоніти, папороті — типові представники юри, доби, коли на землі панували рептилії. Але ж майже всі великі наземні рептилії юри — це динозаври…
Отже, динозавр?
У зліпку можна було розрізнити півкулі, мозочок. Відносно розвинений середній мозок. Чималі зорові долі підтверджували здогад: велетенські ящури жили серед високої рослинності й мусили добре бачити.
Мені здалося, що в лівій зоровій долі є якась вада, наче малесенька вм’ятина. Та я не надав цьому значення.
У наметі похолоднішало. Я мимоволі зупинив погляд на ліхтарі — шкода, не гріє… Мабуть, дивився я на нього довго, бо перед очима попливли райдужні кола. Вони швидко більшали, мінилися й зникали в тумані. І здалося, туман почав танути…
Я побачив ліс — незнайомий і водночас ніби бачений колись. Густо росли деревовидні папороті, повітря було напоєне терпким гіркуватим ароматом. Де-не-де зеленіли гінкго. Листя їхнє було примхливо покраяне, ніби вирізане з картону. А далі, понад тихою річкою, тяглися зарослі саговника.
1