І коли, нарешті, завібрував корпус десантника під ударами анігіляційного двигуна, він розкрив заплющені очі й анітрохи не здивувався, побачивши в тісній одномісній кабіні трьох товаришів з “Проліска”. Він радісно прийняв могутній потиск руки Капітана, довго не випускав теплої шорсткої долоні Тищенка, а штурман Середа, мовчазний, як завжди, поклав йому руки на плечі, усміхнувся щиро: з поверненням!..
— Ви прийдете ще? — встиг запитати він космонавтів, перш ніж галюцинація розвіялась.
Двигун ракети гримів.
ІГор Росоховатський
ВІЧНА КНИГА
исокий, трохи зігнутий під вагою власних плечей чоловік вийшов з ракетоплана на аеродромі міста Центральна Бібліотека. Досадливим жестом відсторонив роботів з відділу “Довідки і послуги”, що кинулись йому назустріч. Як видно, життя не стелилось для нього килимовою доріжкою. Боляче було дивитися на запалі щоки і різкі зморшки, наче прорубані тесаком. Очі сиділи так глибоко, що неможливо було вловити їхній вираз.
Через кілька хвилин конвертоплан місцевої лінії доставив його до адміністративного будинку. Він увійшов до кабінету керуючого. Назустріч, привітно посміхаючись, підвівся з-за столу-пульта рожевощокий чоловік.
Прибулий нічим не відповів на посмішку. Він не сів у запропоноване крісло, і керуючому теж довелося стояти, спершись рукою об стіл.
— Мені потрібна книга, — сказав прибулий.
— Будь ласка, — з готовністю відповів керуючий. — Чи не бажаєте ви поки що випити нашого знаменитого “ЦБ”? Такого вина не знайдете більше ніде. Приготувати вам обід?
— Мені книга потрібна, — вперто проговорив прибулий.
— Прекрасно! — шанобливо сказав керуючий, і на його гладких щоках утворились ямочки. — Яка її назва, ім’я автора або індекс?
Він переступав з ноги на ногу, чомусь хилячись на правий бік, і видно було, що йому дуже хочеться сісти.
— Не знаю, — втомлено сказав прибулий. — Але ж ви допоможете. Така книга тільки одна. її не можна сплутати ні з якою іншою…
На обличчі керуючого з’явився вираз співчуття і розгубленості. Він хотів заспокоїти співрозмовника і не знав, як це зробити. А той вів далі:
— Ця книга вчить, як жити, щоб стати щасливим…
Рожевощокий недовірливо посміхнувся і тут же прогнав посмішку, боячись, щоб її не помітив співрозмовник. Але той не дивився на нього. Керуючий з хвилину вагався, потім рішуче натиснув кілька кнопок, передав команди по селектору. Минули частки секунди — і через вихідний отвір транспортера надійшли перші котушки плівки. Він узяв одну з них, прочитав назву:
— Статут Землі.
В ного голосі звучав сумнів.
Обличчя людини, яка чекала, лишалось незворушним. Керуючий брав по черзі інші плівки.
— У нашій бібліотеці ви знайдете все, що будь-коли видавалося на одній з планет, які входять у Велику співдружність. Ось книга про духовне перетворення, ось виклад вчення про вісімдесят мільярдів нюансів… Ось книги з відділів епохи капіталізму, епохи соціалізму…
Називаючи книги, він промовисто поглядав на відвідувача. Поступово керуючий перелічив усі відділи бібліотеки і спохмурнів.
— Послухайте, — майже благально сказав він. — Мабуть, ви все ж пригадаєте хоч які-небудь прикмети?
Відвідувач мовчав. Як видно, він не міг допомогти керуючому, а пустих слів говорити не любив.
— Але ж усі книги якоюсь мірою вчать бути щасливим. Навіть наукові. Не пізнавши навколишнього світу, не можна пізнати себе. У нас є найновіша книга про структуру вакууму, про те, як з піску, смол і води створювати живі клітини, про те, як перемогти яку завгодно хворобу, як розкласти найскладнішу думку на найпростіші складові і зрозуміти, що її породило… Може, підійде книга з парапсихології, га? — сказав він майже запобігливо.
— Я біофізик Кулешов Павло, — замість відповіді нарешті відрекомендувався відвідувач, і керуючий відчув, як холодок пройшов по спині. Він знав, що людина, яка створила перетворювач біоритмів, давно вже прочитала усі ці книги.
— Так, я їх прочитав, — сказав Павло. — Завжди старався найскладніші істини зрозуміти. Навчився змінювати будову організмів. З неживого створював живе. Здається, непогано це робив. Але щасливим не став. Від мене пішла кохана. Друзі відсахнулись, кажуть, я з ними був жорстокий. Наробив стільки помилок, наче все життя — із самих помилок. Якось мені сказали, що є така книга старовинна. Мабуть, просто пожартували…
Він приречено опустив голову і пішов до дверей. Керуючий, трохи кульгаючи, кинувся напереріз і перепинив шлях.
— Ви сказали, старовинна! — зраділо заговорив він. — Значить, нам з вами треба попасти у відділ старовинних книг… Ходімо!
— Та, може, мене хтось інший проведе, — сказав Павло, думаючи: “йому важко ходити”.
На цей раз керуючий нічого не відповів.
Вони йшли поміж стендів, і час від часу біофізик Кулешов брав якусь старовинну книгу в пластмасовому футлярі, гортав її. Потім клав на місце, і обличчя його ставало незворушнішим…
— А ось книга про вчення йогів, — безнадійним голосом промовив керуючий, але Павло навіть і не глянув у той бік.
“Зараз він мовчки поверне до дверей і піде такий же самітний і нещасний, яким прийшов”, - думав керуючий, гарячково вирішуючи, як затримати гостя. Підкреслено бадьорим голосом він сказав:
— Знаю, де ця книга! Я зовсім забув про одну річ. А вона там!
Біофізик покірно пішов за ним довгим коридором.
“А що далі? — щоки керуючого палали. — Зараз виявиться обман, і він піде собі”.
— Я, звичайно, чув про вас, — сказав він, щоб не мовчати. — Мій син і його друг мріють стати біофізиками. Тільки бояться, що треба надто багато вчитися…
Керуючий спробував посміхнутись. Він посміхався навіть тоді, коли місяць тому літак, яким він віз цінні рукописи, зазнав аварії. Він катапультував рукописи, щоб врятувати їх в разі пожежі, і посміхався, щоб заспокоїти інших пасажирів, — а зараз не міг.
— Учитись… — невиразно пробурмотів Павло, відповідаючи своїм думкам. — Не мати часу для побачень, пізнавати все складніші речі і забути, як збирають осіннє листя, як пахне земля після дощу…
— Що ви сказали? — зупинився керуючий, розгублено дивлячись на Павла. — Пізнавати складні й забувати прості? А чи не в цьому вся суть?
Догадка розгорялася в мозку, витіснивши всі інші думки. І він зусиллям волі кинув їй на допомогу весь свій досвід. Піт великими краплями виступив на лобі.
Біофізик здивовано глянув на нього, але, нічого не зрозумівши, тільки спитав:
— Скоро прийдемо?
— Зараз! Зараз! — відповів керуючий, прискорюючи кроки.
Вони ввійшли до першої кімнати-сховища, і керуючий, майже не вагаючись, узяв з однієї полиці старовинну книгу, і з другої — котушку плівки і простягнув їх гостеві.
Павло розкрив книгу, перегорнув одну сторінку, другу… Вони шелестіли, як уміє шелестіти старий папір або руді кленові листки, що зберігають у собі сонце.
— Дивіться! І справді — вона! Ось, наприклад… Я книги інші читав, вивчав, а ця… Коли кохана пішла від мене, покинула, гнався за нею по всій планеті, з міста в місто, в заповідники, на острови. Переслідував відданістю, подвигами, славою, хотів примусити захоплюватися собою, полюбити. Логіка говорила: так має бути. А тут — усе ясно написано. Наче на скелі вирізьблено… Покладався на себе, зневажав друзів. Думав: людина розумом багата. Сильному можна самотнім бути. Істину надто пізно збагнув.
Керуючий знав напам’ять багато з того, що було в цій книзі. Але ніколи не уявляв собі, що в устах іншого можуть набути такого значення прописні істини: “Силою любити не примусиш”, “Сам на себе ніхто не натішиться”, “Коли п’єш воду — пам’ятай про джерело”, “Пізнати правду легко, важко жити по ній”…