– Ти ж казав, що таких, як вона, мільйон! Що вона тобі й задарма не потрібна! Казав?! – плювався він слиною мені в обличчя.
– Казав, ну то й що? – спокійно відповів я, дивлячись другові в очі.
– Так якого ж дідька? – Льоха зціпив зуби так, що аж повипиналися жовна.
– Хлопці, вгамуйтеся! – благала Яна, ставши між нами.
– Чого ж ти з нею? Відповідай, зраднику! – не вщухав Льоха.
Мене це зачепило. Я відсунув Яну вбік і став перед Льохою.
– Вона сама мене захотіла, а не тебе!
– Ах ти, гад! – вигукнув Льоха і зацідив мені кулаком у вухо так, що в очах потьмяніло. Я вдарив у відповідь, але тільки зачепив його по вилиці. Льоха одразу відповів ще кількома ударами. Усе ж таки він був кандидатом у майстри спорту з боксу. Не дати йому завдавати ударів було моїм єдиним шансом вистояти. Я кинувся на Льоху, і ми почали боротися на мосту.
– Антоне! Льохо! Годі вам! – кричала перелякана Яна.
Але ми вже не могли зупинитися. Учепившись один в одного, ми перекотилися на край мосту й упали у річку, де продовжували вовтузитися, душили та топили один одного. Ніхто не хотів поступатися. Усе це могло б закінчитися трагічно для когось із нас, але Яна, забігши у воду, знову стала між нами.
– Годі вам! Чуєте?! – владно наказала вона, звертаючись передусім до Льохи. Льоха відпустив мене, а я його. У нас в обох були заюшені обличчя. Кров крапала у воду, розходилася червоними плямками. Я відчував солоний і в’язкий її присмак. Льоха все ще тримав кулаки для удару та з ненавистю дивився на мене.
– Льохо, будь ласка! Годі! – благала Яна, доки він не розтиснув кулаки.
Потім із розбитими обличчями ми сиділи на березі і потайки позирали у бік оголеної Яни, яка, ховаючись за ріденькими кущами, викручувала мокре плаття. Льоха сидів як на жаруках.
– Ти ж не любиш Яну! На біса вона тобі, Антоне?
Я мовчав. Він був правий. Я не любив Яну, але у нас був гарний секс. Льоха міг скільки завгодно скреготіти зубами, але я не збирався відмовлятися від неї. Яна, натягнувши плаття, підійшла до нас і сіла поруч зі мною.
– Льохо, я люблю Антона! – промовила вона, обійнявши мене за плечі.
Льоха не зміг цього витримати. Він сплюнув кров із розбитого рота, мовчки підвівся і пішов геть. Яна притулилася до мене. Я відчув крізь мокру сукню, як тремтить її тіло.
– Ти мій Антоніо Бандерас,– ніжно промовила вона, горнучись до мене.
– Хто? – не одразу второпав я.
Яна засміялася.
– Антоніо Бандерас,– повторила вона.– Мій улюблений актор. Сміливий і непереможний!
Я хотів щось відповісти, але її холодні губи уп’ялися в мої жагучим поцілунком.
Безглузда смерть
Коли Індіанець закінчив перев’язку, Бандерас наказав усім сховатися, а десантникам розпочати витягувати «градину». Бронемашина, якою керував Борода, загарчала й рушила вперед, напинаючи мотузку. Усі затамували подих, чекаючи на вибух. «Градина» піддалася, вислизнула із землі та зникла під водою. БТР легко тягнув по дну річки снаряд подалі від мосту. Здавалося, ось-ось той випірне на берег, аж раптом пролунав страшний вибух, піднявши з річки величезний стовп води.
– Смерть ворогам! – радісно вигукнув Говерла.
– Добре, що підривати не доведеться! – задоволено озвався Індіанець.
– Може рибку позбираємо? – пожартував Мореман, але ніхто не посміхнувся.
– Справу зроблено. Повертаємося! – суворо наказав Бандерас.
Коли Бандерас із групою підійшли до «таблетки», то БТР із Коцюбою та десантниками вже повернувся з того берега річки.
– Ви Бороду переживати змусили! – посміхаючись промовив Купол.
Борода, почув, що йдеться про нього, й одразу висунувся з люка.
– Небагатьом це вдається! – доброзичливо пробуркотів він, широко посміхнувшись.
Тільки-но Бандерас виліз на БТР, коли раптом почувся дзвінкий дитячий голос.
– Дядечки! Стривайте, дядечки!
Худорлява світло-русява дівчинка років восьми швидко бігла по дорозі від села назустріч БТРу. Коцюба постукав по люкові й наказав Бороді заглушити двигун. Бандерас першим зістрибув із броні та підійшов до дівчинки.
– Дядечки військові, там вашого солдата вбили! – прокричала та, захекавшись після тривалого бігу.