Домовлятися з таким слизьким типом, як Коваленко, не було бажання.
– А за світлом теж до сусідів бігати? – поцікавивсь я.
– Я за це не відповідаю. Я не електрик!
– А хто електрик? – не вгамовувавсь я.
– Я електрик! – почувся позаду мене густий бас.
Ми озирнулися й побачили перед собою десантника водія БТРа, велетня з позивним «Борода».
– Якісь проблеми, хлопці?
– Генератор чомусь не працює,– поскаржився Говерла.
– Це дрібниці. Зараз полагоджу – буде, як новий! – доброзичливо посміхнувся Борода.
Оце свій хлопець! Говерла теж дивився на Бороду з повагою і подивом, бо той був ще вищий та міцніший за нього. Дивно, але Борода, незважаючи на свої габарити, не викликав жодного страху. Просто очі в нього були добрі – великі, блакитні, руде волосся і широка голлівудська посмішка.
– Дякуємо! Може ми й самі впораємося,– промовив Індіанець.
– Облиште,– знову посміхнувся Борода.– Тут усі один одному допомагають!
– От і добре! – озвався Коваленко.– Борода вам допоможе. А у мене справи.
Хитрий Коваленко швидко ретирувався, мабуть, радіючи, що проблема вирішиться без його участі. Індіанець та Говерла з Бородою пішли лагодити генератора. Я сів біля бетонної брили й задрімав. Не знаю, скільки часу спливло, але пам’ятаю, що мені снилося море, крики чайок та дзвінкий сміх красунь у купальниках, що смажаться на пляжі Аркадія. Аж раптом цей сміх змінився басом Бороди, який повернув мене у реальність.
– Можете заселятися, хлопці,– світло є!
– Дякуємо, Бородо! – почув я голос Говерли.
– Ти ж наш Прометей! – підхопив я, зводячись на ноги.
– Увага, командир! – упівголоса сказав Індіанець.
Справді, Бандерас швидко наближався до нас із боку штабу. Він був насуплений та задумливий. Утім, як завжди.
– Командире, завдання виконане – поселилися! – відрапортував Індіанець.
– Добре, молодці! – несподівано, мабуть, уперше з часу знайомства, похвалив нас Бандерас.
– А це Борода – наш рятівник,– натхненно промовив Говерла.– Він нам світло полагодив!
– Дякую, сержанте! – звернувся до десантника Бандерас.
– Прошу,– посміхнувся своєю фірмовою посмішкою Борода.– Я взагалі саперів поважаю. Як на мене, ви крутіші за розвідників.
– Брехня! – заперечив я спросоння.– Крутіших за розвідників не буває!
Миттєво я відчув на собі важкий погляд Бандераса і зрозумів, що бовкнув зайве.
– Ще раз дякую за допомогу,– Бандерас простягнув десантникові руку.
– Звертайтесь! – потиснувши командирові руку, кинув Борода.
Щойно Борода пішов, обличчя Бандераса знову спохмурніло.
– Усі до намету! – почули ми його короткий наказ.
Коли зайшли, замість вітань із новосіллям, Бандерас мовчки підійшов до мене і втупився важким поглядом.
– Моремане, для дубоголових ще раз наказую, не базікати!
– А що я зробив? – я машинально спробував прикинутися дурником.
– Крутіших за розвідників не буває? Ти сапер, тугодуме! Зрозумів?
– Плюс,– визнав я, що був неправий.
– Тепер, Індіанець! – вів далі командир.– Негайно зроби запит до СБУ на майора внутрішніх військ, колишнього «беркутівця» Моляра.
– Плюс! – бадьоро відповів Індіанець.
– Моремане та Говерло, отримаєте сигнальні міни у завскладом прапорщика Коваленка. Скажете – це наказ Баті.
– Плюс! – в один голос вигукнули ми з Говерлою.
Бандерас подивився в наші сяючі догідливістю пики й нічого більше не сказав. Просто вийшов із намету. Ось так, прагнеш виконувати накази, як треба, а виходить, як можеш!
Бандерас, Ірина док
Із намету я вийшов розлючений. Усі ці нібито контррозвідники, яких за одну мить зліпили з розвідників, аби упіймати ворожого агента, практично до роботи непридатні. Не розумію я цих штабних – вони хочуть небезпечного диверсанта упіймати, а зелених молодиків у бій кидають. А яке з них пуття? Тут потрібні профі, які не раз і не два розігрували легенду і, не кваплячись, робили свою справу. Що розраховувати тут можна лише на себе, я зрозумів, щойно їх побачив. Так хоч би не заважали. З такими думками я рушив до медичного намету. Мені, аби робити подальші кроки, був потрібен висновок медичного експерта щодо вбивства десантника. Але як його дістати? Сапер, який цікавиться професійними подробицями вбивства, здається дуже підозріливим. А от балакучий, допитливий сапер, який дістав поранення – це вже щось. Спробую розговорити дока, шкода, що моє поранення зовсім невеличке, але хтозна, може, я обережний і забобонний. Виступом кар’єру я пройшов повз намети бійців, проминув танк, на башті якого курив спітнілий лейтенант у шоломі, та стежкою спустився на плац, де і стояв медичний намет. Біля входу побачив чорняву жінку в погонах лейтенанта із сумкою з червоним хрестом. Вона дивилася в інший бік, і я зміг добре роздивитися її. Жінка стояла, підперши лівою рукою талію, мовби підкреслюючи свою гарну статуру. Правою тримала сигарету і нервово палила. Ділова, либонь, роботи вистачає, спостеріг я. Розговорити дока буде важко, але – упіймаю не впіймаю, а погнатися можна, подумав я і рішуче підійшов до лейтенанта.