– Добридень, док! А я до вас,– почав розмову, посміхнувшись, мов до давньої приятельки.
– Що сталося, капітане? – холодно запитала вона, змірявши мене важким поглядом. Мабуть, сприйняла як чергового залицяльника, від яких уже втомилася.
– Пошкодив руку. Боюся, щоб зараження не було,– занепокоєно сказав я, і знову посміхнувся, але тепер трохи інакше, ніби вибачаючись.
– Проходьте до намету,– запропонувала вона, зрозумівши, що я у справі. Я дочекався, доки док загасила недопалка, галантно пропустив її вперед, а вже потім зайшов сам.
У наметі тхнуло ліками, спиртом та ще чимось гидким так, що дихати було важко. За ширмою, на піддоні, я помітив накритий простирадлом труп десантника і зрозумів, звідки цей неприємний запах. Поряд стояв розкладний похідний стілець із забрудненими кров’ю речами вбитого. Доктор сіла за стіл і розкрила обліковий журнал.
– Прізвище, ім’я, рік народження? – запитала, не дивлячись на мене.
– Капітан Антон Саєнко, 78-го року народження. А вас як звати? – я посміхнувся, ніби заграючи з нею.
– Старший лейтенант Ірина Долобан,– відповіла серйозно лікарка не відриваючись від журналу, до якого старанно записувала мої дані. За звичкою, я почав складати її портрет. Чорне густе волосся свідчить про наполегливість. Тонкі губи – про рішучість. Жувальні м’язи підкреслюють сильний характер, певно всього в житті вона досягла сама. Нижня щелепа виступає наперед, це вказує на ініціативність, бажання бути першою у всьому. Ямочки на щоках – на здатність до жертовності. Носик короткий і тонкий – отже їй бракує аналітичного мислення, простіше кажучи, вона не стратег.
– Звідки родом? – перервала мої роздуми Ірина, усе ще не дивлячись на мене.
– Місцевий я. З Веселого,– зітхнувши, немовби з жалем відповів я.
– Справді? – Ірина нарешті підняла на мене свої гарні зелені очі, немов уперше побачила.– З поверненням,– додала щиро, мовби співчуваючи, і знову почала щось занотовувати. Чому вона так відреагувала на те, що я місцевий? Може, сама родом із Донецької області, подумав я.
– А ви звідки? – запитав уголос.
– Із Маріуполя.– Ірина гучно закрила книгу, даючи зрозуміти, що сторонні розмови закінчено. Було ясно, що треба міняти тактику, і, глянувши на труп десантника, я вирішив таки зіграти роззяву.
– Хто це його так? – вказав очима на труп.
– Мабуть, сепар. Найманець, профі з того боку. Тримайте термометра,– Ірина простягнула мені термометр. Я поклав його під пахву. Док відкрила пляшечку з йодом і заходилася обробляти мою рану.
– Чому ви так гадаєте? А може, хтось із села? – запитав я, замружившись від пекучого болю.
– Навряд. Була б бійка, а на тілі жодної гематоми. Тільки один удар – ножем у серце.
Так, так, так, це вже цікаво. «Молодець, Антоне, співай і далі так само»,– подумки підбадьорив я себе.
– Не може бути! Такого велетня й одним ударом,– правив я своєї.
– Удар дуже професійний. Та й ніж був неабиякий. Пробив розгрузку, одяг і грудну клітку рівнесенько, як масло. Давайте термометр.
Я віддав термометра Ірині, і збагнув, що нарешті є перший факт, який свідчить, що десантника вбив профі. Але чи був це диверсант… Стоп! У Чорного зник бойовий ніж. А раптом ним і було вбито десантника? Може тому ніж і зник? Купол міг украсти ножа, убити десантника і звалити все на Чорного. А може, це сам Чорний після вбивства позбувся ножа і звинуватив у крадіжці людей Купола.
– Температура нормальна. Рану я вам обробила. Про всяк випадок ось пігулка від правця,– укотре урвала мої роздуми Ірина, поклала переді мною пігулку й налила в склянку води. Подякувавши доку, я проковтнув пігулку, запив водою. Жодних зачіпок, лише інтуїція. Моя інтуїція… Треба поговорити з Чорним, вирішив я і вийшов з намету.
Похід за сигналками
У шахті, де було влаштовано склад боєприпасів, на відміну від спекотної вулиці панувала прохолода. А проте по чолу дебелого прапорщика Коваленка текли рясні краплини солоного поту. Він швидко перекладав прямокутні брикети вибухівки С-4 з дерев’яного ящика у столітровий туристичний наплічник. Раптом із тунелю долинули кроки. Коваленко здригнувся й обернувся, витираючи рукавом піт, який заливав очі. Кроки наближалися. Поспіхом накривши брезентом ящик і наплічник, Коваленко з непритаманною йому швидкістю метнувся до робочого місця і плюхнувся на стілець.