Майор Моляр сидів біля споруди на похідному розкладному кріслі із зеленим брезентом і вирізував ножем зі шматка дерева фігурку птаха. Я підійшов до Чорного й удав, ніби просто проходив повз нього.
– Добридень, пане майоре,– привітався, роздивляючись навколо.
– Здоров був, капітане,– відповів Чорний, швидко глянувши на мене і продовжуючи вирізувати фігурку.
– Бачу, ваш ніж знайшовся? – спробував я одразу вхопити бика за роги. Чорний цього разу подивився на мене більш уважно. Певно, розмірковував, звідки я дізнався про ніж, або гадав, чому саме я цікавлюся.
– Де там! Той був бойовий, а це так, мисливський,– відповів він після паузи. «Таки пропав бойовий»,– відзначив я подумки.
– Знаєтеся на ножах? – поцікавивсь я, спробувавши як у розмові з доком, удати роззяву, що всім цікавиться.
– Є таке. Ви щось хотіли? – Чорний припинив стругати і глянув мені просто у вічі. Його погляд красномовніше за будь-які слова промовляв, що він не бажає гаяти зі мною час. Або в мене до нього є щось конкретне, або розмову закінчено. Я все зрозумів і вирішив змінити тактику.
– Так. Автобус до села ще ходить? – запитав я діловим тоном.
– Де там. Після нападу на маршрутку, туди жоден автобус не пхається. Але все одно без письмового дозволу комбата ходити чи їздити до села заборонено.
Чорний недарма відповів так ґрунтовно, либонь подумав, що я хочу, як інші військові, сходити в село до магазину й одразу попередив, що не випустить мене. Він же слухняний військовий, який виконує накази. Треба було шукати нову тему для розмови. Адже Чорний знову взявся за фігурку, і геть забув про мене. Я помітив у кишені Чорного пачку сигарет, сів поруч на ящик, дістав свій «Парламент», який був завжди зі мною про всяк випадок, і запалив. Дим наповнив мої легені, легке приємне запаморочення та насолода від першої затяжки після того, як я давним-давно покинув палити, розповзлися по всьому тілу.
– Красива фігурка, схоже на лелеку,– промовив я, випустивши струминку диму.
– Так і є,– відповів Чорний, не піднімаючи на мене очей.
– Раніше їх тут багато було,– зробив я спробу зацікавити Моляра.
– Звідки знаєш? Невже місцевий? – Чорний уперше із цікавістю подивився на мене.
– Так, колись тут пацаном у войнушку грав. Не думав, що прийде час, і справжні міни ставитиму,– знову затягнувся я й запропонував Чорному сигарети. Чорний відмовився, але дістав свої «Прилуки» і теж запалив. Якийсь час курили мовчки, дивлячись на дорогу, якою наближалася старенька, чорна двадцять четверта «Волга», доки врешті зупинилася на блокпосту.
– Хочеш до села сходити? – несподівано запитав Чорний, мовби готовий задовольнити моє бажання. Отже він тільки удає, буцімто слухняно виконує всі накази. Гарно вміє маскуватися,– подумав я.
– Куди ж я піду? Тепер я для них бандерівець,– із жалем у голосі відповів я, являючи йому спорідненість наших душ.
– У тебе ж і позивний «Бандера»,– Чорний глянув на мене, ніби чекаючи на відповідь. Цікаво, це він недочув мій позивний у штабному наметі чи навмисно перевіряє моє ставлення до українських націоналістів.
– Не Бандера, а Бандерас, як кіноактор,– уточнив я.– Мене так іще у школі прозвали за запальний характер. А ви звідки, товаришу майоре?
– Із Миколаєва,– не замислюючись, відповів Чорний. Або він каже правду, або добре підготовлений кадр. І українською добре спілкується. Хоча, може бути й з Миколаєва, якщо зрадник,– міркував я.
– Та що ти все – товаришу майоре, товаришу майоре. Я Саша.– Чорний відклав на ящик дерев’яного лелеку і простягнув мені для вітання руку.
– Антон,– назвався я і потиснув Чорному руку. Це було міцне і тривале рукостискання. Майор ніби вирішив таким чином продемонструвати свою силу. Здавалося, Чорний ще довго тримав би мою руку, якби не сержант у формі внутрішніх військ.
– Пане майоре, дозвольте доповісти, затримали підозрілого водія,– доповів сержант по формі. Моляр подивився у бік блокпоста де стояла «Волга».