Капітан Антон Саєнко – позивний «Бандерас»
У кожного є місця куди не хочеться повертатися. Для мене такою зоною психологічного відчуження стало рідне село на Донеччині зі знущальною назвою – Веселе. Депресивний регіон. Тут на звичайного сільського вісімнадцятирічного хлопця, який крав вугілля з вагонів на залізничній станції, чекала хіба що в’язниця. А далі, після звільнення, світили лише важка шахтарська робота, пияцтво, злидні та, мабуть, швидка смерть через п’яну бійку або вибух метану у глибокому забої. Донбаський стандарт. Кажуть, від долі не втечеш. Але двадцять років тому мені дивом пощастило вирватися з Веселого. Мені дали тільки один шанс – піти до армії замість тюремних нар. І я його використав! Хоча, заради такої бажаної свободи довелося зробити важкий моральний вибір – зрадити кращого друга, покинути кохану дівчину і рідну матір. Почуття ненависті до рідного села й односельців було таким пекучим, що я заприсягнувся собі ніколи в житті не повертатися сюди. Та, як відомо, якщо хочеш розсмішити Бога, поділися з ним своїми планами. На початку серпня, я повернувся із зони АТО до Києва на ротацію. Хотів знову проситися назад, але два тижні тому мене несподівано викликали на колишню роботу до генерал-майора Яременка. Уже за годину я стояв у його приймальні в Департаменті контррозвідки СБУ.
– Павле Юхимовичу, до вас Саєнко,– сповістила чорнява секретарка у переговорний пристрій.
– Так, нехай заходить! – почув я у відповідь нетерплячий бас генерал-майора.
Я пройшов через масивні двері до кабінету заступника начальника Департаменту контррозвідки СБУ.
– Пане генерал-майор, капітан Саєнко за вашим наказом прибув! – відрапортував я.
– Проходьте, Антоне Сергійовичу,– люб’язно запропонував господар кабінету.
Я підійшов до столу та потиснув руку Яременкові, який підвівся мені назустріч.
– Давно не бачилися. Здається, з одинадцятого року?
– Так точно!
– Як ваші справи, капітане?
– Нормально. Приїхав на ротацію, але буду знову проситися в АТО.
Яременко жестом запропонував мені сісти на стілець поруч із ним.
– Чудово. Ми маємо саме для вас завдання, як для колишнього слідчого СБУ.
– Вибачте, але зараз я просто сапер. До СБУ повертатися не збираюся. А надто тепер, під час АТО.
– Можна запитати чому?
– Не хочу працювати з людьми, яким не довіряю.
Привітна усмішка миттєво зникла з обличчя генерал-майора. Я відчув на собі його важкий погляд.
– Дякую за відвертість. Справді, зараз мало кому можна довіряти. Але я спробую все ж вас зацікавити.
Яременко підвівся з крісла, дістав із шухляди синю теку з гербом України, витягнув із неї якийсь документ і поклав на стіл переді мною.
– Читайте!
Я заглибився в документ. Це був перелік загиблих у терористичному акті – знищенні громадської маршрутки, що прямувала з мого рідного села Веселе до райцентру. Список складався з дванадцяти дорослих людей та однієї дитини. Серце захололо. Я швидко читав прізвища згадуючи односельців: Тимошенко Мар’яна Вікторівна, 65 років – колишня вчителька, Тимошенко Георгій Костянтинович, 70 років – її чоловік, автослюсар, до якого зверталося все село, Кравцова Катерина Степанівна, 58 років – моя сусідка, тітка найкращого друга Льохи… Майже кожен пункт списку оживляв у пам’яті людей із далекого минулого, яких я вже більше ніколи не побачу. На щастя, я не завважив у списку ані Льохи Кравцова, ані своєї колишньої дівчини – Яни Самохіної. Цікаво, де вони зараз? Залишились у селі чи поїхали?
– Коли це сталося? – запитав я, прочитавши документ.
– Тиждень тому. Дивно, що ви не в курсі! Справа дуже резонансна. Постійно обговорювалася на телебаченні.
– Я не дивлюся телевізор.
– Російські засоби масової інформації намагаються видати цей теракт як помсту «українських фашистів» російськомовному населенню Донбасу. Світова спільнота висловила співчуття та занепокоєння можливим зривом Мінських угод. Спеціальне розслідування ОБСЄ не дало жодних результатів.
– Мене це чомусь не дивує. Але поки що не розумію, до чого тут я.