Я намірявся перевірити, чи залишився той хід, яким користувалися ми з Льохою, аби потрапити з яру до шахти таємно від дорослих. Якщо так, тоді вбивця сержанта Музики теоретично міг непомітно залишити табір, убити десантника, а потім швиденько повернутися. Убивство сталося вранці, коли всі ще спали. Припустимо, що до вбивства десантника причетний Ходок. Але навіщо? Те, що Музика підкинув записку комбатові, малоймовірно. Якщо він у селі дізнався про Ходока, то ймовірно доповів би сам, адже був патріотом. Хіба що Ходок міг скористатися романтичними походеньками десантника до місцевої, аби загострити конфлікт між військовими і селянами. Коли так, то розвитку конфлікту поки що вдалося уникнути. Найбільш буйний із десантників – Колян зараз відпочиває у зиндані.
Розмірковуючи отак, я пройшов майже весь таємний хід. Попереду дорога розгалужувалася, я повернув праворуч, коли раптом завважив удалині попереду промінь іншого ліхтаря. «Цікаво, хто ще тут може бути?» – сяйнула думка. Цей хтось, так само, як і я, не хотів, щоб його викрили. Я вимкнув ліхтарик і почав переслідувати таємничу фігуру. Незнайомець рухався швидко й тихо, та ще й тримаючись на певній відстані.
Мені допомагало тільки те, що я добре знав цей лабіринт. Нарешті у кінці тунелю у сяйві місяця мені вдалося розгледіти силует незнайомця. Він був середнього зросту у плащ-наметі і з великим наплічником за спиною. Незнайомець вийшов із шахти, і я прискорив ходу.
Вихід був доволі вузьким і низьким, подолавши його, я опинився в яру. Позаду залишився вкритий буйною рослинністю вхід до шахти, який неможливо було б помітити, не знаючи заздалегідь про його існування. Переді мною лежала долина, за якою миготіли вогні Веселого. Незнайомця ніде не було видно, його як водою змило. Я почав був сходити на пагорб, але раптом зачепив ногою сигнальну міну. У вечірню тишу увірвався гострий, різкий, верескливий свист, темне небо розірвало яскравим спалахом, осяявши на мить усе навколо, як удень.
Водночас зі спалахом із валу почав працювати кулемет. Я лише встиг стрибнути вбік і скотитися до яру, де сховався від куль, але мене вихопили променем прожектора, і за якусь мить по мене спустилася група вевешників.
– Лицем до землі! – пролунав чийсь наказ.
– Хлопці, я свій! Капітан Саєнко,– спробував пояснити, підвівши голову.
– Мовчи, гаде! Лицем до землі, я сказав! – прокричав хтось просто наді мною.
Сперечатися було безглуздо, і я виконав наказ.
– Максим’юк, що знову сталося? – раптом почув я вже знайомий голос Чорного.
– Якийсь військовий, каже що свій,– доповів Максим’юк.
– Олена! – звернувся до мене Чорний.
– Вівця! – промовив я другу частину пароля і підвів голову.
– Бандерас? – здивувався він.
– Так, майоре,– відповів я.
– Максим’юк, трясця твоїй матері, перш ніж здіймати галас, треба запитати пароль,– сердився Моляр.– Ходімо зі мною, капітане!
Ми повернулися до табору. Моляр пропустив мене вперед, і я зайшов до його намету. Він запалив світло. Обличчя Моляра було червоним. По характерному запаху я зрозумів, що майор уже прийняв на груди грамів 200 або й 300 і тому, мабуть, був роздратований, що його відпочинку завадили. На столі біля розкладачки було багато виробів із деревини: люльки й різні фігурки звірів.
– Якого біса, капітане? – зажадав пояснень Чорний.
– Вибачте, майоре! Не спиться, от і блукаю по табору.
– За табором,– заперечив майор.
– Трохи заблукав.
– Заблукав? Ти ж казав, що місцевий! – нагадав Чорний.
– Був… дев’ятнадцять років тому!
– І що, ностальгія замучила? Вийшов на рідне село подивитися? – сам вибудував логіку моєї поведінки майор.