– Так… спогади дитинства! – погодивсь я.
Моляр підійшов ближче і раптом недовірливо втупився в мене важким колючим поглядом.
– Розумію, це я розумію. Але ось чого не розумію, як тобі вдалося непомітно вийти з табору! – Чорний не запитував, а скоріше вимагав і чекав від мене пояснень.
– Так… я ж місцевий!
Чорний іронічно посміхнувся на мою відповідь.
– Гаразд, усі ми люди! Може вип’ємо по чарці, Антоне?
Чорний дістав із кишені фляжку та чарки.
– Вибач, не п’ю,– відмовивсь я.
Моляр пильно подивився на мене.
– Можу йти? – урвав я мовчанку.
– Іди, і будь обережний – наступного разу може бути міна, а не сигналка! – зауважив майор.– Ти ж сапер, сам усе повинен знати.
– На добраніч! – побажав я Чорному у відповідь і вийшов надвір. Чорний теж визирнув із намету, і я знову відчув на собі його важкий погляд. Цікаво, сам він знає про цей хід чи ні. Багато б я віддав, аби дізнатися, хто це вийшов із табору.
Яр
Табір ще спав, коли закамуфльована група саперів-розвідників вийшла з отвору шахти за межами «секретів». Минула перша доба із трьох відведених на виконання завдання, а інформації про диверсанта досі було обмаль. Крім того, що смертельний удар десантнику завдав професіонал і до того ж відмінним бойовим ножем, більше майже нічого не відомо.
Група дійшла до того місця де Бандерас уночі втратив з виду невідомого військового. Він вирішив нічого не казати про цю пригоду своїм підлеглим. Доки його бійці встановлювали нові сигнальні міни, Бандерас звірився з мапою, на якій було нанесено шлях безпечного проходу через заміновану долину, що лежала перед ним. Вочевидь невідомий військовий теж був знайомий із мапою, бо без перешкод подолав небезпечний маршрут. Антон шукав хоч якісь сліди таємничого військового, який уночі залишив табір. Але, на жаль для розвідника, стояла суха погода, земля була тверда, мов камінь, і ніяких слідів на ній не було. Хто ж міг порушити наказ комбата і піти до села? Чорний точно був у таборі. Його Бандерас бачив на власні очі. Цікаво, де перебував Купол? Треба перевірити!
Оновивши про людське око в долині сигнальні міни, щоб збити з пантелику вартових, сапери-розвідники зайшли за пагорб і дісталися яру, де вчора знайшли тіло сержанта Музики. На прим’ятій траві, де лежало тіло десантника, ще залишилася його закипіла кров. «Отже поки що головна підозра падає на Чорного,– розмірковував Бандерас.– Він колишній беркутівець, добре володіє холодною зброєю і мав бойового ножа, що міг би стати знаряддям убивства. Заява про крадіжку ножа цілком може бути провокацією. Але це все ще треба довести».
Бандерас намагався уявити картину нападу на десантника.
– Місцевість тут відкрита – сепару не було де сховатися,– зробив логічний висновок Індіанець, ніби прочитавши думки Бандераса.
Авжеж, убивство сталося точнісінько посеред яру, де кожен кущик і вся місцевість зусібіч чудово проглядалася,– розмірковував далі Бандерас.
– Говерло, стань на місце десантника,– тихо скомандував Бандерас.
Коли Говерла виконав наказ, Бандерас вийняв ніж і підійшов упритул до бійця.
– Отже, удару було завдано у груди. Тобто, вбивця стояв обличчям до десантника,– розмірковував уголос Бандерас і повільно вдарив Говерлу у броник руків’ям ножа.– Десь приблизно так.
– Маячня! – миттєво заперечив Мореман.– То що, десантник дивився в очі вбивці і не захищався?
«Це перше, що спало на думку, коли я побачив тіло,– розмірковував Бандерас.– Музика бачив убивцю. Якби десантник угледів беркутівця, він би одразу напружився. Але є один варіант, коли таке можливо».
– Це природно, якщо вони знайомі,– зауважив Бандерас уголос.
«Чи міг би це бути Моляр? – подумки розкручував далі свою версію Антон.– Теоретично так, бо він теж “свій” – людина від якої не чекатимеш небезпеки».
– Свій, із табору… Ходок? – уголос припустив Індіанець, мовби читаючи думки Бандераса.
– Потрібні не здогади, а факти,– відрізав Бандерас.– Огляньте тут усе, а я навідаюсь у село до продавщиці.
– Там повно ватників,– попередив Мореман.
– По-перше, не ватників, а наляканих війною людей,– урвав його Бандерас.– Вони теж українці, просто їм задурили голови зомбоящиком. А по-друге, там є той, хто співчуває нам і сповістив про Ходока. Треба його знайти.
– Краще не ходити поодинці. Це небезпечно, командире,– підтримав Моремана Індіанець.
– Гаразд,– погодився Бандерас.– Говерло, підеш зі мною.
– Плюс! – із готовністю вигукнув Говерла.
Бандерас дістав мапу. Бійці скупчилися навколо нього. Мореман був трохи пригнічений, адже він теж хотів піти у село, а от Індіанець навпаки відчував піднесення: нарешті в нього буде серйозне завдання – шукати сліди вбивці.