– Повертатися будемо іншою дорогою,– інструктував Бандерас.– Хочу все перевірити. Індіанцю, Моремане, зустрінемось у північній балці.
– Плюс! – одночасно відповіли Індіанець і Мореман.
– Виконуйте,– скомандував Бандерас і зробив Говерлі знак іти за ним у бік села.
Бандерас. Повернення у Веселе
Що ближче ми з Говерлою підходили до села, то частіше билося моє серце. Коли їхав сюди – не відчував такого хвилювання. Я намагався не думати про це і дихати рівномірно, але марно. Хоча мати давно померла, родичів у селі не залишилося, сама рідна місцевість викликала бурхливі емоції. Кожна стежка, кожне дерево, кожен пагорб нагадували про минуле. От праворуч велика плакуча верба, під якою ми ховалися з Яною від грози й палко цілувалися. А в цих заростях верболозу, ми з батьком різали лозу на грибні кошики. Під цим дерев’яним містком ми з Льохою ставили вершу на карасів. Далі земляний вал, а за ним уже Веселе. Цікаво, чи пам’ятають мене тут? Чи залишився хтось зі знайомих? Куди поїхала Яна? Яка вона зараз? Певно, уже заміжня, має дітей. А Льоха? Що з ним сталося? Не хотілося б із ним зустрітися. У тому, що він сів до в’язниці, була частка моєї провини.
Такі думки атакували мій мозок. Мені хотілося закричати, аби урвати їхній потік. У цей момент я відчув на собі запитливий погляд Говерли. Хлопець тримав автомат напоготові, не розуміючи, чому я зупинився на краю села та важко дихаю. Зустрівшись із моїм поглядом, він відвів очі і продовжив уважно роздивлятися навкруги. Сконцентрований – це добре, подумав я.
Від поривчастого степового вітру зашелестів очерет, ми перейшли через вал і побачили будинки Веселого. Я йшов попереду, Говерла рухався трохи позаду, прикриваючи спину. От рідна вулиця, де ліхтарі вночі, мабуть, горять, як і раніше, лише на свята. А от паркани зустрічаються нові – металеві та кам’яні. Ми наближалися до будинку, де я виріс – напіврозваленої хати, із дерев’яним парканом, колись зеленого кольору. Я знову зупинився. Відчинив хвіртку, яка, скрипнувши, немовби привітала мене з поверненням, і зайшов на подвір’я. Тут усе поросло бур’яном, кропивою та будяками. Вишневий сад, що його так любив і пестив батько, постарів і почасти висох. Після того як батько загинув у шахті, його вже ніхто не доглядав.
Як зараз пам’ятаю худу, мов смерть, листоношу, яка відчинила цю ж саму хвіртку та принесла жахливу новину: завал гірської породи, під яким загинули троє шахтарів. Серед них – мій батько. Шахта була аварійною. Начальник дільниці Буров знав про це, але все одно відправив батька до забою. Але замість покарання Буров, ще не минуло й року після загибелі батька, одружився з моєю матір’ю. Цього чорного дня я не забуду ніколи…
Дев’ятнадцять років тому на святкуванні того ганебного весілля тут, на подвір’ї, стояв накритий стіл із закусками та великим бутлем каламутного самогону. На чолі столу сиділи моя мати в гарній вишиванці, червоній спідниці та її наречений Буров у чорному костюмі з батьковим командирським годинником на руці. Убивця і крадій, який одягнув на себе чужі речі й одружився із жінкою своєї жертви. Поруч із Буровим сидів шафер – дільничний Борис у цивільному сірому костюмі. Серед гостей були подруги матері: тьотя Валя та тьотя Люба; а з іншого боку сидів батько Льохи – Степан Кравцов, Яна з матір’ю та сусіди – баба Дуся з дідом Захаром.
Коли я зайшов на подвір’я, гості вже були почервонілі й веселі від випитого.
– За молодих! Гірко! – прокричала баба Дуся.
Усі почали горланити «Гірко!», а коли вже новоутворене подружжя припинило цілуватися, влаштували вітальний передзвін. Від цієї картини в мені піднялася хвиля гніву. Буров, наче відчув на собі мій повний люті та зневаги погляд. Він озирнувся та, відпустивши матір, підвівся мені назустріч.
– Антохо, синку, іди-но сюди! – заволав вітчим п’яним голосом, наливаючи в кухоль каламутної самогонки.– Випий за мамку з татом. Будь мужиком!
Я підійшов до столу. Буров простягнув мені кухоль. Несподівано я вибив кухоль із його руки.
– Я тобі не синок! – прокричав я в обличчя вітчиму.– І тобі більше не син! – додав матері.– Ще й року по батькові не минуло, а ти вже в ліжко до іншого стрибнула!
– Щ-о-о-о? – заревів Буров.
Алкоголь робив його ще тупішим, аніж він був.
– Петре, будь ласка, не заводься! Зрозумій його! – мати намагалася заспокоїти й угамувати вітчима.
Мати схопила Бурова за руку, але він грубо відштовхнув її, так, що вона ледве не впала.
– Та я не заводжуся! Просто, не розчув, що він сказав. Повториш, хлопче?