Буров вийшов із-за столу і наблизився до мене.
– Ну, що ти там бовкнув… синку?
– Я тобі не син! – повторив я твердо, витримавши його кілкий вовчий погляд і не відвівши очей.– І це не твоя хата! Забирайся, звідки прийшов!
Буров посміхнувся своїми жовтими зубами та з усієї сили вдарив мене по обличчю.
Удар був таким сильним, що я впав.
– Швидше я тебе звідси витурю, гаденя! Стерво! – примовляв вітчим, б’ючи мене ногами і не даючи оговтатися.
– Дай йому ще! Сисунцю невдячному! – волав із-за столу п’яний шафер Борис.
Перелякані гості посхоплювалися зі своїх місць. Мати з вереском кинулася мене захищати.
– Облиш його! Не чіпай! Припини! – голосила вона.
– Дядьку Петре! Не треба! – кричала Яна, яка теж метнулася мені на допомогу.
Мати впала на коліна та обхопила ноги вітчима, аби той припинив мене бити. Яна затулила мене собою. Буров зупинився й перевів дух. На мить стало так тихо, що навіть чутно було, як дзижчать мухи.
– Яно, забери звідси Антона! – благала мати.
Яна допомогла мені підвестися й потягнула до хвіртки. Мати потягнула вітчима в інший бік.
– Покидьок, тварюка! – вилаявся Буров, повертаючись на своє місце за столом, де Борис уже налив йому кухоль самогонки.
Я звівся на ноги і глянув на матір. У неї в очах стояли сльози. Однак у мене це не викликало жодного співчуття. Для мене вона була зрадницею. Залишатися далі на подвір’ї не було сенсу, і я пішов геть.
– Яке ж весілля без бійки? – долинув позаду голос дільничного Бориса.– Гірко!
Знову почувся передзвін кухлів, і хтось почав рахувати:
– Один, два, три, чотири…
– Знайоме місце? – урвав мої спогади Говерла, який терпляче чекав і мовчав увесь цей час.
– Рідна хата…– відповів я.– Ходімо далі. Магазин у центрі села.
Говерла здивовано зиркнув на мене, наче не знав, що я з цього села. А може, і справді був не в курсі. Я вийшов, щільно причинивши хвіртку, залишивши там, на подвір’ї, спогади, що відволікали мене від справи.
Продавщиця
У магазині було задушливо, хоча і працював вентилятор. На мухоловках, що звисали з облупленої стелі, було повно мух, але ще більше їх літало над прилавком із продуктами. Гладка продавщиця Свєтка, тридцяти восьми років із пишними формами та яскраво-червоною помадою на губах, стоячи за прилавком, обмахувала газетою хліб, захищаючи його від знахабнілих комах. Навпроти Свєтки стояли дві місцеві жінки п’ятдесяти років – невисока, гладка та кругла тьотя Валя та худа і довга тьотя Люба, які зайшли сюди обговорити останні новини. Усі троє втупились у маленький телевізор, що працював у кутку магазину. По російському «Першому каналу» показували новини. Звісно, головну увагу приділяли «громадянській» війні в Україні. Дикторка гаряче засуджувала «каральні операції» українських військових проти мирного населення Донбасу, і через слово таврувала їх «бандерівцями» та «фашистами». Гладка тьотя Валя уважно вслухалась у текст і весь час тяжко зітхала.
– Що ж це вони роблять, паразити?! От гади! – із розпачем коментувала вона, осудливо хитаючи головою.
– Тонька мала казала, що укри хотіли до села йти – помститися за свого! Добре, що командири їх стримали! – поділилася Свєтка.
– Хіба ми його вбивали? – злякалася полохлива тьотя Люба.
– А яка їм різниця? Вони хлопчика маленького взяли й розіп’яли! Ні за що! – підняла очі до неба і перехрестилася тьотя Валя.– Одне слово – фашисти!
– Гадаєте це правда? – засумнівалася Свєтка.
– Я що – брешу, по-твоєму? – обурилася тьотя Валя.– Своїми вухами чула по «Першому каналу»!
У цей момент двері прочинилися, і до магазину зайшли Бандерас і Говерла з автоматами у руках. Жінки дивилися на військових і від переляку та несподіванки не знали, що й сказати. Виникла пауза.
– Здрастуйте, жінки! – привітався Бандерас.
– Зачинено у нас! Переоблік! – подолавши страх, випалила Свєтка.
Бандерас одразу впізнав у продавщиці свою колишню однокласницю – Свєтку Логвинчук. Колись вони сиділи за однією партою. Свєтка завжди мала вдачу матері Терези. Ще маленькою повсякчас годувала безпритульних тварин. Її мати працювала офіціанткою у місцевому кафе, де недоїдків ніколи не бракувало. Коли Свєтка йшла до школи, за нею, мов за вожаком, постійно тягнулася зграя бродячих псів, яких потім відганяв від дверей шкільний вахтер. Для Антона Свєтка завжди була вірною подругою і помічником у вирішенні домашніх завдань. У старших класах Свєтка помітно погладшала, настільки, що перестала привертати до себе увагу хлопців. Але коли хтось насмілювався дражнити Свєтку «жирдяйкою», Антон ставив нахабу на місце. За це Свєтка частувала Антона смачними пиріжками власного приготування.