– Ми ні в чому не винні. Чого ви прийшли? – заголосила тьотя Валя.
Бандерас упізнав у тьоті Валі колишню начальницю відділу ЗАГСу. Вона завжди зверхньо ставилася до інших, вважаючи себе представником сільської еліти.
– Вас захищати,– спокійно відповів Бандерас.
– Якби такі як ви не приходили, нас і захищати не треба було б! – безапеляційно виснувала тьотя Валя.
– Свєто, не впізнаєш? – Бандерас глянув просто в очі продавщиці.
Свєтка уважно придивилася до Бандераса. Вираз її обличчя миттєво перетворився зі стривоженого на радісний.
– Та ну! Антон? Саєнко?! – недовірливо запитала Свєтка.– Де ж ти валандався майже двадцять років?
Жінки круглими від подиву очима втупилися в Бандераса. Антон ствердно кивнув головою і жестом наказав Говерлі опустити автомат.
– Як був бандитом у школі, так і залишився! – нарешті вигукнула тьотя Люба.
Тьотя Люба була завучем із виховної роботи, але це не заважало їй гнути матюки і палити за школою. Вона добре знала Антона з поганого боку. Безліч разів прізвище Саєнка фігурувало у кривавих бійках і нахабних витівках.
– Поговорити б треба,– спокійно промовив Бандерас до Свєтки, ігноруючи колишню вчительку.
– Авжеж! – радісно озвалася Свєтка, із цікавістю розглядаючи Антона.– Давай поговоримо!
– Свєта, ми тебе одну не залишимо! – попередила тьотя Валя, перезирнувшись із подругою.– Правда, Любо?
Люба перелякано глипала на велетня Говерлу з автоматом і, якби не паралізуючий страх, давно б залюбки втекла з магазину.
– Валентино Андріївно, не бійтеся! – упевнено проказала Свєтка, намагаючись заспокоїти жінок.– Зі мною все буде гаразд! Я Антона не боюсь!
– Дивися сама, як знаєш,– недовірливо промовила тьотя Валя.– Раптом що, ми поруч!
Тьотя Валя з гордо піднесеною головою, але досить швидко вийшла з продмагу. Слідом вибігла і тьотя Люба.
– І про що ти хотів поговорити? – кокетливо запитала Свєтка.
Бандерас уважно роздивлявся некрасиве обличчя однокласниці. Версія, що хтось із місцевих приревнував Свєтку до десантника, розсипалася на очах. Він не розумів, що десантник міг знайти в ній привабливого. Хоча, звичайно, про смаки у коханні не сперечаються.
– Розкажи про десантника, який до тебе вчащав,– почав Бандерас.
– Ні! Не до мене! – заперечила Свєтка.
– Не до тебе? А до кого?
– До змінниці – Янки твоєї!
Бандераса ніби вдарило струмом. Яна ще тут? Як він дивитиметься в очі жінці, яку покинув дев’ятнадцять років тому? Але уникнути зустрічі з важливим свідком не було ніякої можливості.
Бандерас. Зустріч з Яною
Я йшов знайомою з дитинства вулицею. Селяни, котрі сиділи по своїх домівках, вороже стежили за мною й визирали крізь шпарини зашторених вікон. Розлючені пси, відчувши чужих, гавкали з обох боків вулиці з-за парканів. Колишня однокласниця Свєтка торохтіла мені про життя у селі. Говерла йшов слідом на відстані кількох метрів, наче соромився підслуховувати нашу розмову.
– Живемо, як на вулкані,– теревенила Свєтка, яка вочевидь була рада моєму поверненню.– Не знаєш, чому вірити й кого слухати. А по телеку таке розповідають, що волосся дибки. Чуєш, Антоне, а про розіп’ятого хлопчика – це правда?
– Ні,– сухо відрізав я. Я не мав бажання базікати зі Свєткою.
– От і мені так здалося. А люди ж телеку вірять! У нас тут лише російські канали, жодного українського.
– Десантник до Яни часто ходив? – перевів я розмову в потрібне мені русло.
– Частенько. Я її попереджала, що добром це не скінчиться. А вона мені: «Це мій єдиний шанс поїхати звідси й пожити по-людськи». Думала, що забере її з собою. Наївна.
– Вона весь час тут жила? – усе ж таки запитав я. Бажання дізнатися більше про свою колишню дівчину переважило.
– А куди їй дітися? Спершу тебе з армії чекала – не дочекалася. А потім плюнула й хотіла до Донецька поїхати, до родичів. Але тітка Нюра тяжко захворіла – рак. Довелося Янці повернутися – матір хвору доглядати. Усі заощадження на операцію витратили, у борги влізли – нічого не допомогло. Довго тітка Нюра мучилася, поки померла.
– Давно?
– Через рік після твоєї матері. Поховали їх поруч. Царство їм небесне. Відтоді Янка двома могилками й опікується. Вони ж подругами були – тітка Нюра й тітка Марія.
– А Льоха теж тут, у селі? – запитав я і відчув, як закалатало моє серце на думку про можливу зустріч.
– Був. Він, коли відсидів за крадіжку, у село повернувся. Пив багато. Нап’ється – до Янки йде. Вона його, звісно, жаліла. Але не склалось у них… Поїхав він, коли АТО почалося. Батя його казав, що в ополченні служить гранатометником. Дядько Степан тут живе. Можеш у нього сам запитати, якщо він розмовляти з тобою захоче.