– Немає нам про що говорити,– відрізав я. А подумки навіть зрадів, що не зустрінуся з Льохою, перед яким відчував провину. Може, і на краще, що він тепер мій ворог. Нарешті, ми підійшли до Яниного старого паркану, з облупленою фарбою. За парканом виднілася та сама біло-синя хата, яку я так волів забути. Безліч разів повертався сюди у снах із почуттям провини за покинуте кохання.
– Через цього десантника Янка на работу не ходить. Зачинилася вдома, за життя боїться.
Свєтка звичним рухом відсунула таємну засувку у хвіртці.
– Чого остовпів? – посміхнулась Свєтка, помітивши мою нерішучість.– Заходь.
– Говерло, зачекай тут.
– Плюс,– відповів боєць, напружено озираючись і не випускаючи з рук зброї.
Долаючи сильне хвилювання, я зайшов на подвір’я слідом за Свєткою і зачинив хвіртку. Яна, якій Свєтка заздалегідь зателефонувала і попередила про моє повернення, зустріла нас у вітальні. Я зупинився на порозі й побачив її, причепурену нашвидкуруч. Наші очі зустрілися. Нервова посмішка окреслилася на її як і раніше красивих вустах.
– Антон! Повернувся!
Удавано зраділа Яна і зробила крок назустріч, розкинувши руки для обіймів. Але мені чомусь не дуже хотілось обійматися. Яна зрозуміла це по моєму холодному погляду і заклякла на місці.
– Я вже не сподівалася тебе побачити,– і далі нервово посміхаючись, проказала вона.
– Ну, це…– втрутилася Свєтка, яка почувалася зайвою.– У мене повно роботи. До вечора, Янчику.
Свєтка підбадьорливо підморгнула подрузі і швидко пішла.
– Дякую, Свєтіку, побачимося,– встигла кинути навздогін Яна. Коли Свєтка вийшла, Яна знову наштовхнулася на мій вивчаючий погляд.
– Чого ж ти стоїш на порозі? Проходь.
Я зайшов у глиб хати, так і не вирішивши, із чого почати розмову. Швидким поглядом обвів кімнату, в якій майже нічого не змінилося, відколи я тут був востаннє. Кімната та й сама хата вже давно потребували ремонту. На вицвілих шпалерах висіли ікони в рушниках, поряд на серванті – фото тьоті Нюри з траурною стрічкою. У самому серванті – ще кілька фотографій Яни різного віку. На тумбочці працював великий телевізор із ледь чутним звуком. Транслювали новини по російському каналу, головною темою яких, звісно, був «конфлікт в Україні». Я підійшов до телевізора і вимкнув його.
– Ти, мабуть, голодний? – похопилася Яна.– Я зараз картопельки зроблю. І горілочку маю.
– Вибач, Яно…– озвався нарешті я.– У мене мало часу. Коли ти востаннє бачилася із десантником?
Яна здригнулася, часто закліпала очима, стримуючи сльози, що навернулися на очі, і врешті-решт заспокоїлася.
– Учора годині о п’ятій ранку пішов. Більше я нічого не знаю.
– Він мав ще якихось знайомих у селі?
– Ні. Тут усі ваших ненавидять. Називають фашистами.
Вона промовила це підкреслено злостиво, визивно.
– І ти так вважаєш? – поцікавивсь я.
З очей Яни миттю ринули сльози, наче греблю прорвало.
– Антоне, ми не бачилися дев’ятнадцять років,– захлинаючись від ридань та образи без упину заторохтіла вона.– І це все, що ти хочеш у мене спитати? А те, як я тебе з армії чекала, а ти мене покинув! Як твоя мати помирала? Як вона дільничному усі заощадження віддала? Тебе від тюрми врятувала? За що їй вітчим нирки відбив. А ти навіть на похорон не приїхав! Не хочеш про це дізнатися?
Я стояв перед колишньою коханою розгублений і присоромлений, не маючи відповіді. Раптом почув, як скрипнула мостина в іншій кімнаті. Рука інстинктивно схопила «калаш». Я обернувся й побачив у дверях знайому дівчинку Тоню.
– Це моя дочка,– поквапилася пояснити Яна.
– Від Льохи Кравцова?
– Ні. Від іншого. Ти його не знаєш. Льоха зараз в ополченні.
– Знаю,– відрубав я.
– Здрастуйте, дядьку Антоне,– спокійно привіталася дівчинка.
– Здрастуй, Тоню.
– Ви знайомі? – здивувалася Яна.
– Яно, мені треба йти,– урвав її я, обернувшись до дверей.
Але в цю мить Яна підскочила до мене і міцно вчепилася в мою руку.
– Не кидай нас, Антоне! – благала вона.– Мені лячно.
Я вивільнив руку і відсторонився від Яни. Мені чомусь був дуже неприємний її дотик.
– Я скоро повернуся. Обіцяю, вас ніхто не зачепить.
Я не міг залишатися далі поруч із Яною, не виказавши внутрішнього болю. Тому ще швидше за Свєтку вискочив із хати надвір і глибоко вдихнув гаряче повітря. Побачивши бочку з водою, кинувся до неї й умився. Після цього мені трохи полегшало. Вийшовши на вулицю, дав знак Говерлі прямувати за мною. Нестерпний біль у душі знову гнав мене з рідного села.