– П’ятерик тобі світить, Антохо! Розумієш? – по-дружньому звернувся до мене Борис.
– Розумію…– спокійно відповів я після тривалої паузи.
– Ні чорта ти не розумієш! Це ж Льоха Кравцов тебе підбив?! – намагався підказати мені Борис.
– Ні.
– Слухай, Антоне! – почав спочатку Борис.– Льоха все одно сяде. А в тебе все життя попереду! Про матір подумай.
Мати, наче по команді, знову зарюмсала, намагаючись мене розчулити. Її сльози лише дратували мене. Уперше я відчув ненависть до матері, коли вона зійшлась із вітчимом, не дотримавши навіть року жалоби по чоловікові. Спочатку я навіть вважав, що, мабуть, вона зраджувала батька із цим покидьком Буровим ще до того, як овдовіла. Це тепер я розумію, що мати була простою жінкою, яка потребувала підтримки, уваги та любові. А тоді це здавалося мені непростимою зрадою.
– Антошенько, будь ласка, послухай що тобі кажуть! – благала мати.
– До твого відома, Льоха таке зізнання вже підписав…– оголосив Борис.– Тебе в усьому винуватить!
Мене взяла злість. Як Льоха міг мене здати? Цього не може бути! Це мабуть ментовські штучки. А раптом правда? Може, Льоха вирішив помститися мені за Яну, а сам хоче залишитися з нею?
– Не віриш? – дільничний витягнув із теки такий само списаний аркуш паперу.– Ось, глянь.
Я не завважив підпису Льохи, але, побачивши аркуш, чомусь повірив Борисові на слово.
– Востаннє кажу. Не підпишеш – підеш до тюрми. Підпишеш, відпущу – до армії підеш.– Борис підсунув мені аркуш і ручку.
Отже, я не мав сумнівів, що слідом за матір’ю мене зрадив найкращий друг. Мені було кепсько до нудоти. Додому я не бажав повертатися нізащо. Іти до тюрми замість зрадника Льохи теж не хотілося. Я прагнув помсти! Саме в ту мить я вирішив, що піду до армії і ніколи вже не повернусь у це кляте село. Узяв ручку і підписав вирок колишньому кращому другові. Буров дотримав слова – відправив мене до армії. Я довго поважав його за це. Тепер розумію, що Борис виявився простим корумпованим ментом, який збагатився на людському нещасті. Матері це коштувало майже всіх грошей і втраченого здоров’я, коли її за цей вчинок відлупцював вітчим. А я навіть не приїхав на її похорон. Спогад про це шпичкою сидів у моїй голові, отзиваючись болем у серці.
Зниклий десантник
Батя сидів за столом посеред штабного намету обхопивши руками забинтовану голову. Тільки-но Бандерас і Купол зайшли, він одразу підскочив із місця.
– Куполе, ти перевірив своїх бійців?
– Колян відсутній,– крізь зуби відповів Купол.
– А де він, трясця твоїй матері?! – вилаявся Батя.
– Не знаю,– зізнався Купол.– Готовий відбути будь-яке покарання.
– Колян мав мотив – помститися за Музику,– мовив Бандерас.
– Не вірю, що це Колян,– заперечив командир десантників.– Нікого з моїх хлопців до села не випускали.
– А мінним полем? – запитав Бандерас.
– Він же не самогубця! Мої хлопці мінного поля не знають,– знову, не вагаючись заперечив Купол.
– Є ще один хід! Ми перевіримо,– зголосився Бандерас.
– Давай, Бандерасе. На тебе одна надія…– стомлено мовив Батя, який мусив щось доповісти начальству.
За п’ять хвилин командир контррозвідників із Говерлою та Індіанцем уже бігли до таємної шахти кар’єру. Моремана залишили охороняти Ходока. Треба було бачити вкрай розчароване обличчя, але надійшла його черга.
Будь-якої миті сепари могли почати обстріл табору, тому бійці повсюди готувалися до оборони. Формально перемир’я порушив український військовий. До того ж у деенерівців з’явився привід зайняти Веселе нібито для захисту мирного населення від карателів. Провокація гідна Ходока, але ж він сидів за ґратами. Не вірилося, що цей блискучий сюжет для пропагандистських російських новин – лише наслідок дурості Коляна. Мотив помститися у десантника був, але тільки на перший погляд.
Увімкнувши ліхтарики група контррозвідників увійшла до шахти і почала уважно роздивлятися в пошуках слідів.
«По-перше,– якщо Колян справді вбив Свєтку, то чому не повернувся до табору? – розмірковував Бандерас.– Злякався покарання за самосуд? По-друге – чому він застрелив Свєтку, а не Яну, до якої ходив Музика? Не знав, якою на вигляд була коханка побратима? І зрештою, де він подівся? Перейшов на бік сепаратистів, яких люто ненавидів?»
У полон потрапити він теж не міг. Чого тоді бойовики приїздили на блокпост? Єдине, що залишається,– Колян наклав на себе руки. Але, щоб це довести, треба знайти його тіло.
Група швидко рухалася ланцюгом. Першим, освітлюючи шлях ліхтариком, ішов Бандерас. Зненацька у спрямованому на вологу землю промені капітан завважив слід від чобота.