– Візьмете ще одного пораненого до шпиталю? – запитав Борода, тягнучи забинтовану ногу.
– Звісно, Бородо! Тримайся, друже! – відповів Говерла, так і не поцілувавши лікарку.
Доки Говерла допомагав пораненому Бороді сісти до «Шапіто», Ірина вже пішла у справах, яких після обстрілу не бракувало. «Цікаво, чи зрозуміла док, що я закохався в неї?» – думав Говерла.
– Хтось за нами їде! – водій Валік, дивлячись у дзеркало заднього огляду, урвав спогади Говерли.
Усі звернули увагу, що до них, піднімаючи хмару куряви, на шаленій швидкості наближається позашляховик. Говерла напружився і стиснув автомат. Борода також припав до віконця.
– Це ж комбатів джип! – упізнав Борода машину.– Куди він так жене?
Раптом Говерлі на телефон надійшло повідомлення. Розвідник глянув на екран, тоді швидко звів очі на Бороду. Їхні погляди зустрілися. У руках Бороди зблиснув бойовий ніж, який миттєво простромив груди Говерлі. Смерть Говерли була миттєвою. Хлопець закляк, так і не встигнувши зрозуміти, що сталося. Його міцне тіло втратило пружність і впало на залізну підлогу «Шапіто».
– Ні! – заверещала Женя.
Борода миттєво вихопив пістолет і наставив на Валіка.
– Не гальмуй, водило! – прошипів Борода.
Потім різко відчинив задні дверцята і на повній швидкості викинув тіло Говерли на дорогу. Женя знову заголосила.
– Цить, бандерівська сучко! – проказав Борода, як завжди, широко посміхаючись. Але тепер його посмішка була не такою доброю, як завжди.
Бандерас. Розплата за недбальство
«Тільки б устигнути! Тільки б не спізнитися!» – крутилось у мене в голові. Здавалося, ми от-от наздоженемо мікроавтобус волонтерів. Шансів утекти в Бороди начебто немає…
– Командире, обережно! – несподівано скрикнув Мореман, коли ми виїхали з-за пагорба на пряму дорогу.
Я побачив на дорозі людину в нашій формі і вдарив по гальмах. Позашляховик винесло на узбіччя. Ми зупинилися за якийсь метр від військового. Мореман вискочив із машини раніше за мене й одразу кинувся до тіла. Сумнівів не було, це був Говерла.
– Ходок, мерзота! – загорлав Мореман, намагаючись намацати ознаки пульсу на шиї друга.
Але Говерлу вже було не врятувати. Ще одна помилка і ще одна розплата. Надто багато їх було. Противник такого рівня необачності ніколи не пробачає. А Борода, судячи з усього – досвідчений диверсант. Мені ще не доводилося полювати на такого нахабного і самовпевненого ворога, не кажучи вже про хлопців із моєї групи.
– Що ж ти накоїв, братику? Навіщо взяв цю тварюку із собою? – не вгавав Мореман.
Тепер у руках у Ходока не тільки важливий свідок, але й Женя, і Льоха, і волонтер Валік. Я відчував, що не зможу спокійно жити, доки не придушу цього гада. Я намагався передбачити наступні дії Ходока. Напевно він поїде до вже захопленого сепарами села, а потім утече до Росії щоб отримати нове завдання. Перемир’я не дасть нам можливості його дістати. До того ж не можна кидати напризволяще Женю та інших заручників. Отже треба діяти без наказу. Самостійно дістати диверсанта в рідному селі. Так, це схоже на самогубство, але для Ходока моя поява теж буде несподіванкою, вирішив я.
– Нема часу на сльози,– прокричав я Мореману, і струсонув його.– Забираємо Говерлу, швидко!
Разом ми підняли важке двометрове тіло Говерли. Я сів за кермо та з’їхав із дороги на знайому з дитинства стежку, що вела до лісу. За десять хвилин ми зупинилися на темній лісовій дорозі. Далі ходу не було – поперек дороги впало товсте дерево. Я заглушив двигун і подивився на Моремана. Той сидів, мов на голках.
– Далі я піду сам! – твердо сказав я.– Якщо Ходок у селі, я його знайду,– пояснив я.– Давай сюди свій ПМ, він мені знадобиться.
Боєць мовчки передав мені пістолета.
– Командире, візьміть мене із собою,– Мореман стиснув зуби.
– Не ображайся, розвіднику. Це моє село. І Ходок мій. На твій вік диверсантів ще вистачить.
Я торкнувся кулаком плеча Моремана. Він насуплено про щось думав.
– Тільки без дурниць,– попередив я.– Якщо ми обидва загинемо, то Говерли не дочекаються вдома.
– Плюс,– нарешті озвався Мореман.
– Якщо я не повернуся через дві години, поїдеш до наших і доповіси все Яременку. І не втрачай пильності.
Я простягнув Мореманові руку. Він міцно потиснув її. Більше не говорили. Я вийшов із машини й заглибився у знайомий ліс.
Повернення до «своїх»
Валік гнав мікроавтобус ґрунтовою дорогою. Ходок погрожував водію пістолетом, вимагаючи не зменшувати швидкості. Ніхто вже не зважав на зойки пораненого. Лише Женя, яка сиділа поруч із десантником, тримала хлопця за руку і плакала. Льоха взагалі не розумів, що діється. Йому здавалося, що бородатий з’їхав із глузду і, мабуть, хоче перейти на інший бік.