– Гальмуй! – наказав Ходок водієві.
Волонтерові нічого не залишалося, як ударити по гальмах. «Шапіто» зупинився перед блокпостом. На укріпленнях майорів російський прапор. Військові в однотипній військовій формі російського зразка з шевронами «Новороссия» та георгіївськими стрічками ошелешено дивилися на український мікроавтобус. Ходок упевнено вийшов із машини.
– Кидай зброю, укроп! – прокричав йому з блокпоста кадировець.
– Спокійно, я свій! – піднявши руки вгору, відповів Борода.– Манекен!
Почувши пароль, деенерівці перезирнулися.
– Опустити зброю! Він наш! – наказав бойовикам кадировець.
Ті опустили зброю. Їхній командир наблизився до Бороди.
– Із поверненням, Ходок! – привітав диверсанта кадировець і потиснув йому руку.
Льоха пережив хвилинне замішання. Ходок! Ця падлюка навела його на маршрутку! Льохі захотілося накинутися на диверсанта і задушити гниду, але поранений, зі зв’язаними руками та в оточенні бойовиків він був безсилий.
Кадировець зазирнув до «Шапіто».
– Дівка зі мною! – пояснив Ходок.– Водія й укропського пораненого пристрелити.
Ходок подивився на Льоху, вирішуючи його долю.
– А нашого полоненого я сам відвезу до лазарету,– вирішив Ходок.
Пораненого непритомного десантника витягнули з мікроавтобуса. Його на ношах понесли до зруйнованого кам’яного паркана біля водогінної башти. Валік вийшов сам. Він тримався гідно, ні про що не просив, тільки сумно посміхнувся сполотнілій Жені, яка нажахано дивилась у віконце, як Валіка повели слідом за ношами з десантником.
– Благаю…– крізь сльози умовляла дівчина.– Не вбивайте їх!
Ходок, наче й не чув благань волонтерки, причинив дверцята, сів за кермо мікроавтобуса та завів двигун.
– Де Манекен? – повторно запитав кадировця.
– У клубі знайдеш, у селі.
– Зрозумів,– Ходок натиснув педаль газу. «Шапіто» рушив через блокпост. Женя дивилася крізь задні дверцята і не відривала погляду від водія та десантника. Ноші з Коляном поклали на землю, а водія прикладами примусили стати навколішки. Кадировець віддав команду і бойовики наставили автомати на полонених. Валік востаннє підвів голову і посміхнувся широкою посмішкою. Женя замружила очі. Пролунав залп. Дівчина зойкнула і здригнулася так, немовби кулі влучили в неї, а тоді заголосила. Ходок обернувся до неї.
– Годі вити! – гримнув він.– Усе буде Донбас! – Ходок посміхнувся. Страта беззбройних людей йому сподобалася. Женя опанувала себе. В її очах більше не було страху. Вона відчула спустошеність, у ній неначе перегоріли всі дитячі ілюзії про справедливість і перемогу добра над злом.
«Шапіто» їхала селом, час від часу зупиняючись на блокпостах. Льоха сидів напружений, мов на голках. Він молився, аби не зустріти на наступному блокпосту «своїх» по маршрутці – Аслана, комбайнера Кирпича або Толика з Челябінська. Чи то молитва допомогла, чи просто пощастило, але до майдану перед будинком сільради доїхали без пригод. Тут усюди тинялися бойовики у балаклавах – когось серйозно охороняли. Усі вони напружилися побачивши «Шапіто» з українськими номерами. Ходок вистрибнув із машини і пішов просто на них.
– Манекен! – гукнув він пароль.– Де тут у вас лазарет?
Бойовики опустили зброю. Один рукою вказав на будинок із червоним хрестом. Ходок відчинив двері мікроавтобуса і жестом звелів Льохі виходити. Той не примусив себе чекати.
– Сам доплентаєшся? – запитав Ходок.
– Зможу.
– Дивись, більше фашистам не попадайся,– попередив Ходок, потім зайшов Льохі за спину і вийняв ножа. Того самого, яким убив українського військового у мікроавтобусі. Ходок розрізав мотузки та звільнив Льохі руки. Хлопець мав велике бажання вчепитися диверсантові в горлянку, але це було б самогубством. Можливості врятувати Женю теж не було. Треба рятуватися самому.
– Дякую,– вимовив Льоха.– Намагатимусь.
Льоха пішов у бік лазарету, але щойно завернув за мікроавтобус, одразу гулькнув у кущі, за якими стояв зламаний паркан. Лаз був на своєму місці. Далі доводилося пробиратися городами.
Гуманітарна допомога
На центральному майдані Веселого біля двоповерхового будинку сільради стояли кілька вантажних і легкових автомобілів, відкритий «УАЗ» із кулеметом та мінометом, БТР із символікою ДНР і престижний позашляховик із російськими номерними знаками. У машинах сиділи озброєні сепаратисти, усі в балаклавах. На даху будинку майорів чорно-синьо-червоний прапор із двоголовим орлом. Вхід був забарикадований мішками з піском та ящиками з-під снарядів. Прохід до дверей залишався тільки один, бічний. На дверях стояли двоє бійців з автоматами в новенькій формі з нашивками «Новороссия» і прикріпленими до грудей георгіївськими стрічками. Поодинокі селяни, які проходили повз сільраду, посміхалися та віталися з бойовиками. Більшість людей у селі були налаштовані проросійськи. Селом швидко проїхала колона з п’яти танків, та два «Урали» із системами «Град». Мешканці Веселого радо вітали військових вигуками: «Ура! Наші!».