З балкона клубу долинала відома пісня радянських часів:
Через рощи шумные
И поля зелёные
Вышел в степь донецкую
Парень молодой.
Щойно пісня закінчилася, на балкон сільради вийшов кадировець Аслан.
– Жителі Веселого! – мовив він у мікрофон, із помітним акцентом.– На честь 71-ї річниці визволення Донецької області від німецьких фашистів і нашої нової перемоги, кожен одержить гуманітарну допомогу від братнього російського народу!
Люди радісно вітали новину та скандували «Ро-сі-я! Ро-сі-я! Фашизм не пройде! Фашизм не пройде!».
Із однієї з вантажівок бойовики у балаклавах безкоштовно роздавали харчі: консерви, гречку, макарони, олію, цукерки тощо. Люди шикувалися за «гуманітаркою»8 в довгу чергу, але почувалися веселими та щасливими, як у звичні «старі та добрі» радянські часи. Ті мешканці, які вже отримали та повкладали до сумок свої пайки, задоволені відходили вбік, до пам’ятника, де спілкувалися зі знайомими, які ще нічого не отримали.
– Що дають?
– Усього потроху!
– Спасибі, Путіну!
– Росіяни своїх не кидають!
Біля непрацюючого продмагу стояв білий фургон із написом російською «Телебачення Новоросії». Оператор із камерою і журналістка у бронежилеті та блакитній касці з написом «PRESS» записували інтерв’ю із селянами, які їх оточили.
– Ми перебуваємо у селі Веселе, яке сьогодні вранці, порушивши перемир’я, обстріляли українські карателі! – скоромовкою проказала журналістка.– Поруч зі мною очевидці жахливого злочину. Розкажіть, як це було?
– Свєточку нашу – продавщицю розстріляли нізащо! Фашисти! – плакала тітка Люба.
Оператор крупним планом знімав сльози місцевої жительки й перевів об’єктив камери на двері продмагу з розбитими вибухом шибками. На ґанку магазину лежали квіти та горіли свічки в пам’ять по розстріляній зранку Світлані Логвинчук.
– Ось це місце, де загинула ця героїчна жінка! Цілий день її односельці приносять сюди квіти! – удавано співчутливо теревенила журналістка.
Несподівано в кадр улізло лице тьоті Валі, яка, мабуть, дуже хотіла, щоб усі почули її заклик.
– Хочемо сказати спасибі російському уряду та особисто Володимиру Володимировичу Путіну за те, що не полишають нас! – шморгаючи носом і витираючи сльози хусткою проказала тьотя Валя.
– Так! Низький уклін нашим визволителям! Вони захищають нас від фашистів, як наші діди 70 років тому,– додала тьотя Люба, яка теж улізла в кадр.
Дільничний Борис сидів у своїй чорній «Волзі» та смакував гуманітарну допомогу – чіпси з беконом. Борис, як і більшість мешканців Веселого, ніколи не вважав себе громадянином України. Він завжди був радянським громадянином, адже народився у СРСР. При Союзі горілка коштувала чотири карбованці за пляшку, ковбаса була по два двадцять, хліб чорний – шістнадцять копійок, батон – двадцять дві, кіло м’яса три карбованці, при зарплаті шахтаря в триста п’ятдесят. А ще безкоштовна медицина, навчання і профспілкові путівки до санаторію на Азовське море. А зараз що? Пенсія в півтори тисячі гривень. З якої половина піде на комуналку, а половина на ліки. Вони хочуть жити нормально, хоча б як у Росії, де зарплати й пенсії вдвічі вищі за українські.
Поруч із Борисом сидів російський бойовик із позивним «Кирпич». Балаклава найманця була напівпіднятою, аби зручніше було їсти, на колінах лежав автомат.
– Зніми балаклаву? Їсти ж незручно,– порадив Борис.
– Не можу,– із жалем відповів Кирпич.– Журналюг багато. Наказ – балаклави не знімати!
– Наказ є наказ,– погодився колишній дільничний.– За роботою не скучив?
– За якою роботою?
– Ти ж казав, що комбайнер? Зараз у вас на полях, мабуть, спекотно.
– А, звісно, скучив,– обтерши губи, відповів найманець.– Слухай, а шльондри в селі є?
Борис обвів оком майдан.
– Як без них? Онде йде одна! – вказав Борис на Яну, яка вже отримала пайок і поспішала додому.
Кирпич хтивим поглядом оцінив молодицю.
– А проблем не буде? – в очах найманця з’явився хтивий блиск.
– Які проблеми? Її все село ненавидить, бо з укропом кохалася! – запевнив Борис.– Ще й пайок узяла, паскуда.