– Усе гаразд, Яно. Усе добре,– обійнявши, заспокоював її Льоха.
Яна раптом подивилася на Льоху якось по-новому, ніби вперше побачила в ньому чоловіка, і почала цілувати його обличчя, а потім і в губи. Як довго Льоха чекав цього, і от, нарешті, за страшних обставин його мрія здійснилася.
Давні знайомі
Ходок стояв біля вікна в кабінеті голови сільради на другому поверсі і спостерігав свято звільнення Веселого, що відбувалося на майдані. Крім Ходока, у кабінеті був ще один чоловік – невисокий на зріст, із охайно зачесаним назад сивим волоссям, у цивільному дорогому костюмі та білій сорочці. Він бойовим ножем нарізав «Бородинський» хліб на столі, вкритому замість скатертини мапою Донецької області. На столі була вишукана сервіровка: елітна горілка «Білуга», бутерброди з червоною та чорною ікрою, ризькі шпроти, «Московська» ковбаса, дві срібні чарки. Насвистуючи мелодію пісні «С чего начинается Родина?», сивий розлив по двох чарках горілку, узяв обидві й підійшов до Ходока.
– Дякую за службу, майоре! – сивий простягнув Ходоку чарку.– Росія тебе не забуде!
– Служу Отєчєству! – з готовністю озвався Ходок.
– За Новоросію! – проголосив тост сивий і, цокнувшись із Ходоком, випив та закусив шпротами.
Олія від шпротів просочилася крізь хліб і капнула на мапу, утворивши жирну пляму точно на місті Донецьк.
– Які наступні вказівки? – поцікавився Ходок.
– Добре відпочинь! – посміхнувся сивий і знов налив у чарки горілку.– Злітай до екзотичних країн.
– І довго мені відпочивати?
– Не втомився?
– Ні! Якраз апетит настав, у смак увійшов! – широко посміхнувся Ходок.– Мені і грошей не треба! Просто заради мистецтва!
– Коли треба буде, контора з тобою зв’яжеться,– промовив сивий голосом, який не визнавав заперечень.
Вони вдруге цокнулися й осушили чарки. Цього разу сивий закусив бутербродом із чорною ікрою, а Ходок знову лише вдихнув, не закусуючи.
– Можна хоча б на результат подивитися? – запитав Ходок.
– Небезпечно тобі тут залишатися,– проказав сивий.– По телеку побачиш або в Інтернеті. Там усе красиво змонтують.
– По телеку – це як безалкогольне пиво пити або з гумовою жінкою сексом займатися,– пробуркотів Ходок.
– Гаразд, матимеш місце в партері,– пообіцяв сивий, беручи новий бутерброд з ікрою.
Випивши та закусивши, сивий відсунув горілку і хліб і схилився над мапою.
– Тут над селом, на узвишші журналюги зніматимуть фінальний «салют». Огляд, як на долоні! – тонким пальцем вказав точку на мапі сивий.
– Дякую, товаришу полковнику! – задоволено озвався Ходок.– Покажу бандерівській сучці. Буду перефарбовувати її в наші кольори.
– Гадаєш, вийде?
– Дайте мені батога і пряника, я й ведмедя навчу танцювати,– упевнено відповів Ходок.
– Гаразд, розважайся! Тільки не захопись, не світись перед камерами і вчасно відходь! – наказав сивий.
– Ви ж мене не перший день знаєте,– посміхнувся Ходок.– Югославія, Придністров’я, Чечня, Грузія… тепер ось Україна. Давайте ще по одній, за давнє знайомство.
Сивий розлив по четвертій. Давні знайомі терористи випили й, міцно потиснувши один одному руки, на яких було чимало людської крові, розійшлися.
Бандерас. Манекен
Шукати Ходока в окупованому деенерівцями селі, та ще й в українській формі було самогубством. Для початку треба було перевдягнутися. Єдиним, до кого можна було звернутися по одяг, був дядько Степан. Він, звичайно, захоче, щоб за допомогу я пообіцяв зробити все можливе, аби Льоха отримав мінімальний строк. Як йому таке пообіцяти, не збрехавши? Адже Льоха зараз у полоні в Ходока. Диверсант, мабуть, позбувся свідка. Але навіть якщо Льоха й вижив, строк за умисне знищення маршрутки з людьми може бути довічним.
Городами й таємними лазами я дістався до будинку Кравцових. Пролізши крізь паркан, знову спричинив лютий гавкіт Буцефала. Треба було якось угамувати собаку, який міг привернути увагу бойовиків. Я спокійно підійшов до пса якомога ближче. Дивлячись просто в очі собаці, зайшов на його територію. Ошелешений Буцефал, мов загіпнотизований моїм спокійним поглядом, замовк. Я сів поруч і поклав руку псові на шию. Потім напруживши пальці, добре пром’яв собаці хребет. Після такого масажу Буцефал відчув у мені вожака і покірливо ліг біля моїх ніг. Такого фокуса мене навчили ще у школі розвідки.
Невдовзі прийшов Кравцов. У повній тиші перетнув подвір’я, підійшов до дверей хати і дістав ключа.
– Дядьку Степане,– тихо промовив я.
Кравцов від несподіванки аж здригнувся.
– Не лякайся, дядьку Степане,– це я!