Він розвернувся й угледів мене із собакою, здивований що Буцефал спокійно лежав біля мене, як біля свого.
– Збожеволів, Антоне?! – зашипів Кравцов.– Тут кадировців повне село! Мало тобі, що Льоху забрав ще й моєї смерті хочеш?
– Треба поговорити!
– Заходь. Швидко! – Кравцов прочинив двері.
Зайшовши до хати, я ніби почув у підвалі дитячий сміх. Дядько Степан був спантеличений не менше, ніж я.
Кравцов відкрив люка й одразу завважив, що в підвалі горить світло.
– Батьку, це я! – почувся знизу Льохин голос.
– Льошко? – здивувався Кравцов і, стурбовано глянувши на мене, додав: – Він що – втік?
Я заперечливо похитав головою.
– З ким ти там розмовляєш? – напружено запитав Льоха.
– Я не сам. Із Антоном Саєнком! – попередив Кравцов.
– Спускайтеся до нас і зачиніть підвал.
Я жестом запропонував Кравцову спускатися першим. А сам пішов за ним, про всяк випадок намацавши за спиною запасний пістолет. Хто знає, як Льохі вдалося звільнитися від Ходока? Може, він повернувся до сепарів?
Спустившись, я побачив Льоху, який лежав на примістці, та Яну з Тонею. Яна перев’язувала Льохі рану на плечі, що знову кривавила. Тоня гралася із саморобною лялькою-мотанкою.
– Дядя Льоша маму врятував від бандитів! – похвалилася дівчинка.
Льоха був неозброєний, тому я одразу розслабився і вийшов із-за спини Кравцова.
– Здоров, Льохо! Що з волонтерами і десантником? – одразу запитав я про те, що непокоїло найбільше.
– Ходок наказав кадировцям, щоб водія і пораненого розстріляти,– похмуро відповів Льоха.– Волонтершу твою забрав із собою. Востаннє я їх бачив біля сільради.
– У них там штаб! – підтвердив старший Кравцов.
«Женя жива! Не можна гаяти ані хвилини!» – подумав я.
– Мені терміново треба туди.
– Куди? До штабу? У цій формі? – здивувався Кравцов.
– Для цього я й прийшов. Мені б перевдягнутися.
– Батьку, віддай Антону мою запасну форму,– наказав Льоха.
Погляди двох Кравцових зустрілися. В очах старшого був зрозумілий страх.
– Я хочу, щоб Ходок за маршрутку розплатився,– відповів на німе батькове запитання Льоха.
За п’ять хвилин я вже вбрався в новеньку російську форму з шевронами «Новороссия».
– У них пароль – Манекен! – додав Льоха дуже важливу для мене інформацію.
– Я відвезу тебе машиною, Антоне! – запропонував дядько Степан, якому, мабуть не терпілося щоб я залишив його дім.
Я натягнув на обличчя балаклаву й кинув останній погляд на Яну з Льохою. «Не треба було двадцять років тому ставати між ними,– подумав.– Може тепер вони стануть парою».
– Прощавайте! Дякую, Льохо! – я вийшов слідом за Кравцовим.
Кравцов довіз мене майже до майдану. Зі зрозумілих причин він не хотів, щоб хтось бачив, як я виходжу з його машини.
– Дякую, дядьку Степане! Пробач, раптом що, і не тримай зла на мене.
– Стривай. Присягнися, що якщо попадешся – не викажеш нас із Льохою!
– Клянусь! – запевнив я старого і, вийшовши з машини, рушив до майдану. Я благав Бога лише про одне – щоб Ходок був іще тут.
– Манекен! – упевнено сказав я пароль бойовикам, які стояли на вході до сільради. Вони недовірливо глянули на мене, але пропустили. «Тепер назад дороги немає. Головне – не зупинятися!». Всюди панував безлад: по підлозі валялися розкидані папери, бляшанки з-під консервів, мішки з піском, якісь нашвидкуруч намальовані гасла, зламані стільці та столи, під ногами хрускотіло бите скло. Бойовики снували весь час туди-сюди, але Ходока у вестибюлі не було. Я піднявся на горішній поверх. Тут бойовиків майже не було. Просуваючись коридором, побачив, як за чотири метри від мене прочинилися двері. З кабінету вийшли двоє – сивий у цивільному та дебелий бойовик у балаклаві. Я присів біля ящиків із боєприпасами, ніби зав’язував шнурки і прислухався до розмови.
– Висуваємося через п’ятнадцять хвилин. Я з Асланом поїду окремо! Виводь людей,– наказав сивий. Сивий вочевидь ватажок. У СБУ мені показували фотографії найнебезпечніших агентів. Згадуй! – наказав я собі.
– Єсть! – відповів дебелий, і пішов коридором геть.
Сивий повернувся до мене лицем. Сині очі… Шрам під правим оком… Невже Манекен? Полковник ГРУ? Усний портрет, ніби збігається. Швидше! Манекен сімдесятого року народження… Йому сорок чотири… А цьому?.. Сорок… Манекен! Відомий диверсант – полковник російського ГРУ.
Сивий повернувся до кабінету, а дебелий зник за рогом коридора. Я озирнувся, нікого не було. Давай! Манекен це фігура! Це шанс! Тепер або ніколи! За мить я вже був біля дверей і зняв пістолет із запобіжника. Раптом двері прочинилися і з них вийшов кадировець без балаклави. Той самий, що приїздив на блокпост ставити ультиматум. Ховатися було пізно.