– За Свєтку!
Постріл.
– За Моремана!
Постріл.
– За Говерлу!
Постріл.
– За Індіанця!
Постріл.
– Гори у пеклі, зайдо!
Постріл, постріл, постріл! Ходок уже не хрипів. Його мертве тіло сиділо біля дерева в калюжі крові. Женя сторопіла.
– Треба попередити людей! – повернув дівчину до реальності Бандерас.– Ходімо! У нас мало часу! – Антон потягнув її до машини.
Звістка про обстріл
Підозра, що діється щось недобре, одразу виникла у селян, коли деенерівці чомусь надумали їхати й вивезти з Веселого техніку. На майдані біля сільради колишній дільничний Борис метушився між від’їжджаючих машин бойовиків.
– Товариші, не їдьте! – благав Борис.– Не кидайте нас! Адже тут укри!
– Залишаєшся за старшого! – посміхнувся йому один із бойовиків.– Маєш мій телефон – раптом що – дзвони!
Колона машин рушила, залишивши спантеличених Бориса та інших селян.
Єдиний, хто радів від’їзду бойовиків, був Кравцов. Він хвилювався за сина, адже деенерівці розшукували Льоху за вбивство одного зі своїх.
Повернувшися додому, Кравцов спершу перевірив, як син. Нишком спустився до підвалу й побачив, що Олексій учить Янину дочку робити ганчір’яну ляльку. Яна сумно дивилася на Льоху, либонь жаліла, що колись обрала Антона, а не його. «Але все можна ще переграти,– подумала вона.– От закінчиться війна!». Тільки коли вона закінчиться – нікому не відомо.
– Деенерівці йдуть із села,– сповістив старший Кравцов.– Чого б це?
– І нехай ідуть,– озвався Льоха,– нам спокійніше буде.
А раптом у село зайдуть «укри» і почнуть мститися? «Що за часи настали»,– забідкався старший Кравцов. На подвір’ї загавкав Буцефал. Усі напружилися. Хто там ще? Почули, як відчинилися вхідні двері. Хтось просто над їхніми головами попрямував до лазу, що вів у підвал. Степан узяв рушницю і прицілився.
– Це я, дядьку Степане! – Бандерас спустився до підвалу разом із Женею, подивився на дядька Степана, Льоху, Яну і Тоню.
– Добре, що ви всі тут! Треба негайно йти із села.
– Куди йти? – Кравцов опустив рушницю.– Що сталося?
– Зараз росіяни село «Градами» накриють.
– Звідки знаєш? – не повірив дядько Степан.
– Знаю! Усі нагору! Мерщій!
Було зрозуміло, що Антон не жартує. «Але навіщо деенерівцям знищувати село, яке нічого лихого їм не зробило»,– сумнівався старший Кравцов.
– Мені додому потрібно по документи! – сказала налякана Яна.
– І речі зібрати треба,– підхопив Степан.
– Які в біса речі? – закричала Женя.– Треба людей попередити!
– Марна справа,– заперечив старший Кравцов.– Ніхто не повірить.
– Женя права! – твердо сказав Бандерас.– Мусимо спробувати. Може, хто й повірить.
– Тільки час марно згаємо,– не погодився Кравцов.
– І загинемо! – підтримала його Яна.
– У моїй групі було троє бійців,– ледь стримував гнів Бандерас.– Вони віддали життя за вас, навіть не знаючи, хто ви. А ви своїх рятувати не хочете! – закричав Антон.
Запала тиша.
– Батьку, Антон правий,– першим озвався Льоха.– Хто захоче – почує. Треба діяти.
– Вперед! – наказав Бандерас.– Маємо не більше десяти хвилин. Спрямовуйте всіх у яр, за дамбою.
Содом і Гомора
Машина Манекена зупинилася в яру біля лісосмуги. Тут стояли два замасковані армійські «Урали» з реактивними установками «Град», навколо яких метушилися військові в балаклавах та формі без знаків розрізнення. Яр проліг якраз між Веселим і табором українського батальйону, який, згідно наказу, мав залишити позиції.
Не встиг Манекен вийти з машини, як до нього підбіг командир ракетної батареї з рацією.
– Усе готово, товаришу полковник! – доповів він і передав рацію Манекену.
ГРУшник вдихнув на повні груди духмяне повітря українського степу й подивився у бік села, на яке були націлені смертоносні «Гради». Манекен відчував владу над десятками людських життів. Це збуджувало професійного терориста і вбивцю. Залишалося віддати наказ.
Тим часом селяни готувалися до завершення ще одного робочого дня. Більшість у домівках дивилася по телевізору новини, щоб потім обговорювати їх із сусідами, коли спадуть прохолодні вечірні сутінки. Дехто блукав вулицями, чи повертався додому. І тільки Кравцов, Яна та Бандерас із Женею бігали селом, намагаючись попередити й урятувати людей.
– Сусіди! Люди! Село буде обстріляно! Рятуйтеся! – волав Кравцов, прибігши на майдан.– Рятуйте дітей і старих! Відходьте! Тікайте до яру!
Мешканці центральної вулиці визирали з вікон. Хтось скептично посміхався, а хтось лаяв Кравцова, який псував гарний тихий вечір. І тільки деякі, хто добре знали Кравцова як людину спокійну та чесну, швидко збирали документи, гроші й необхідні речі та бігли до яру. Раптом посеред вулиці Кравцов натрапив на п’яного Бориса.