– Борисе, біжи до яру! Село буде обстріляне! Нас підступно зрадили. Тікай поки не пізно!
– Степане, ти напився, чи що? – насилу вимовив Борис і відштовхнув сусіда. Тоді постояв трохи, подивився на порожній будинок сільради, порожні ящики з-під харчів та кинуті мішки з піском. Щось, мабуть, до нього таки дійшло, бо розвернувшись, Борис швидко попрямував до свого дому.
Яна з Льохою і Тонею, захекавшись, теж поспішали вулицями села від хати до хати.
– Тікайте із села до яру! По нас стрілятимуть!
– Укри, стрілятимуть?! – занепокоїлася тьотя Валя, яка поверталася додому з баклажкою води.
– Деенерівці! Біжіть, якщо жити хочете.
– Брехня! – безапеляційно проказала тьотя Валя.
– Наші по нас не стрілятимуть,– відповідали зомбовані телевізором люди.
А тим часом у яру кадровий російський полковник, якого тут начебто не було,– Манекен, подивився на свій коштовний годинник.
– Вогонь! – пролунав по рації його короткий наказ.
Замайоріли сигнальні білі прапорці. Армійські «Урали» здригнулися й у бік Веселого з ревом полетіли реактивні снаряди із двох установок «Град».
– Боже, що це? – встигла проказати тьотя Валя перед тим, як у її будинок влучила ракета.
– Тільки не це! – подумав Юрко, побачивши перед собою потужний вибух.
– Росія…– було останнім словом дільничного Бориса, якого розірвало разом із машиною, у яку він намагався завантажити телевізор.
«І Господь послав на Содом та Гомору дощ із сірки й огню, від Господа з неба.
І поруйнував ті міста, і всю околицю, і всіх мешканців міст, і рослинність землі»9.
Примирення
Над Веселим здіймався густий чорний дим. Було чутно поодинокі вибухи з боку сільради, де бойовики за наказом Манекена навмисно залишили вибухівку. Так краще для телевізійної картинки. Усе було зроблено професійно, щоб середньостатистична російська або проросійськи налаштована людина жахнулася, побачивши звірства українських карателів.
У яру під бетонною дамбою встигли заховатися близько двох десятків селян. Ті, що повірили у неможливе, і залишились живими. Усі лежали, позатулявши тілами дітей, боячись поворухнутися. Коли вибухи припинилися, Степан Кравцов перший підвівся і зійшов на дамбу.
– За що така кара, Господи? – підвів очі до неба, побачивши зруйноване село.
Кравцов відчув, як до горла йому підкотив клубок.
– Де ж ми тепер житимемо? – це питання турбувало селян, які з жахом дивилися на те, що залишилося від їхніх домівок.
– От фашисти! Мало їм маршрутки було. Усе село рознесли, бандерівці! – обурювалася тьотя Люба.
– Це не фашисти стріляли, а деенерівці,– пояснював пригнічений Кравцов.– Кадировці чи росіяни, хтозна?
– Посоромся, Кравцов! Вони ж Свєточку розстріляли! – не вгавала тьотя Люба.– Твій же син – Льоша за Новоросію воює! Його запитай, хто маршрутку із твоєю сестрою підірвав?
Усі втупилися в Льоху, який сидів поруч з Яною та Тонею. І Льохі серед людей привиділася загибла тітка Катя, яка з докором дивилася на нього.
– Звідки йому знати? – зітхнув старший Кравцов.
– Знаю, батьку! Це не укри! Я маршрутку підірвав!
Кравцов, Яна й усі інші не розуміючи дивилися на Льоху.
– Кепський жарт, Льохо,– спробувала розрядити ситуацію Яна.
Хотіла була обійняти Льоху за плечі, але він відсторонився.
– Я не жартую! – закричав Льоха.– Це я… я маршрутку… не укри!
Степан Кравцов відчув слабкість, у нього підломилися ноги.
– Ти? – насилу вимовив дядько Степан.– Як це?
– Із гранатомета.
– Але… Льохо, синку… Там же сестра моя була, Катя – твоя тітка.
Кравцов сів на землю й обхопив руками голову. Яна, котра стояла поруч із Льохою, інстинктивно відсунулася, у її очах Льоха побачив жах.
– Так, я вбивця! Фашист! Каратель! – прокричав Льоха.
Він стрімко видерся на дамбу. Ніхто не намагався його зупинити. Усі мовчали. Приголомшений Кравцов стояв серед односельців і дивився услід синові.
– Дядьку Степане, це всі? – несподівано почувся голос Бандераса.
– Що? – здригнувшись, обернувся Кравцов.
Неподалік стояли Женя й Антон, який тримав у руці ланцюг із переляканим Буцефалом. Побачивши хазяїна, пес зрадів.
– Питаю, це всі, хто врятувався?
– Усі, хто повірили,– прохрипів Степан.
– Де Льоха?
Кравцов опустив голову і заплакав.
– Яно, що сталося? Де Льоха?
Яна вказала рукою на поле.
– Там.
– Але ж там міни! – вигукнув Бандерас і кинувся туди.