– Він убити себе хоче! – заридала Яна.
Бандерас швидко наздогнав Льоху, який повільно просувався мінним полем. Намагаючись ступати по Льохиних слідах, Бандерас пішов за ним.
– Льохо, стій! Тут мінне поле!
– А мені байдуже!
– Зупинись! Зі смертю граєшся!
– А тобі що?! Я ж сепар! – сумно посміхнувся Льоха.– Це моя справа і моє поле!
Раптом із-під Льохиних ніг в небо зі свистом злетіла яскрава жовта ракета. Він зачепив сигнальну міну. Бандерас машинально присів, Льоха завмер. Скориставшись цим, Антон зробив кілька кроків і наблизився до Льохи.
– Якщо не зупинишся, підірвемося разом! А я помирати не хочу… Мене дівчина чекає, кохана. І тебе теж!
– Я тітку свою вбив! Нехай Бог вирішує, жити мені після цього чи ні! – істерично вигукнув Льоха і зробив крок.
Бандерас почув, як щось клацнуло, і миттєво присів. Звук свідчив, що Льоха наступив на міну, цього разу не сигнальну, але вибуху не було.
– Стій, ані руш!
Льоха слухняно застиг на місці. Ще кілька кроків, і Бандерас опинився поруч.
– Іди геть, Антоне. Мені кінець,– прошепотів Льоха.
Бандерас не зважав. Присів і, обережно відгорнувши землю, побачив протитанкову міну ТМ-62М із детонатором МВЧ 62. Така міна спрацьовує лише за ваги понад двісті кілограмів. Але що клацнуло?
– Іди, поки не пізно. Усім полегшає, якщо я сконаю,– не вгавав Льоха.
– Не гніви Бога. Якщо вижив після вибуху, виходить потрібен! – Бандерас придивився до міни.
– Кому? – іронічно запитав Льоха.
– Батькові, Яні!
Льоха замовк, а Бандерас дістав ножа й дуже обережно почав обкопувати міну. Вона лежала в землі під кутом, ніби на камені. Відгорнувши руками землю, Антон побачив під протитанковою міною, ще одну, маленьку – протипіхотну міну російського виробництва МС-3, заборонену для використання. Вона і клацнула, а не вибухнула тому що така міна спрацьовує не коли на неї наступили, а коли прибираєш вагу. Отакий смертельний подарунок українським саперам від російських братів. Бандерас набрав повні груди повітря, порахував до десяти, щоб заспокоїти нерви, зібратися з думками і вирішити, що вдіяти.
– Я вбивця,– проказав Льоха, ніби присуджуючи собі вирок.
– Льохо, ти сповістив про Ходока й урятував людей! – підбадьорював Бандерас друга. А сам подумав, що «сюрприз» не повинен вибухнути, коли Льоха забере ногу, адже вага протитанкової міни достатня аби втримати механізм.
– Ні… це ти їх урятував! – заперечив Льоха.
– Ми разом їх урятували. Чуєш? – Бандерас різко прибрав Льохину ногу з міни.
Вибуху не було.
– Усе, страшило, годі ворон лякати! Ходімо! – обійнявши врятованого друга, мовив Бандерас. Раптом Льоха заплакав.
– Пробач, Антоне…– несподівано проказав він українською. Бандерас відчув, як його очі наповнюються слізьми.
– І ти пробач, братику. Помилитися кожен може. Як у болото впасти. А от далі… Вирішуй, тонути чи вибиратися! – промовив Бандерас.
Антон глянув у бік Веселого. Вулиці, хати, майдан – усе було зруйноване «Градами» та вибухівкою. У рідне село Бандераса по-справжньому прийшла війна.
«За що така кара? Хто винен у цьому? Місцеві, які так старанно кликали сюди російські війська? Політики, що стільки років були байдужими до тутешніх мешканців? Російські найманці, що приїжджають заробляти на чужому горі? Кремль зі своїми імперськими амбіціями? Росіяни, які не бунтують проти війни, яку розпочав їхній уряд? Усі винні!» – розмірковував Антон.
Бандерас відчував і свою провину. Адже йому теж майже двадцять років було байдуже до села та рідної матері.
На дамбі стояли селяни, яких Бандерас урятував разом із Льохою, Яною, дядьком Степаном, а також бійцями своєї групи – Індіанцем, Говерлою та Мореманом. Із усієї групи серед живих залишився він один. Отже його головну місію ще не виконано. Війна триватиме, доки таких, як Ходок і Манекен, не буде знищено. До повного звільнення України від кровожерливих найманців сепаратистів! Бандерас твердо знав, що швидко повернеться в АТО. Тільки відвезе додому та поховає своїх хлопців. Бандерас повернеться, щоб захищати інші села і людей, із якими навіть незнайомий. Бо Україна єдина! Це його рідна земля, яку потрібно захищати, ціною власного життя.