– Отже це хтось зі своїх?
– Виходить, що так,– непевно промовив Батя.
– Ви когось підозрюєте?
– Я впевнений у своїх бійцях! – із ходу завівся полковник.– Хіба що Чорного та його людей мало знаю.
– Цей майор, у якого вкрали ніж, давно він тут?
– Приїхав за тиждень перед тим, як сепари маршрутку спалили і на нас звернули.
– Давно у Чорного конфлікт із десантниками? – продовжив ставити запитання Бандерас.
– Та який там конфлікт? – напружився Батя.– Просто не порозумілися. Між різними родами військ таке трапляється.
– Уже відчув це на собі,– довірливо погодився Бандерас, аби розслабити напруженого комбата.– У моїй групі всі військові розвідники, тільки я…
Зненацька Антон почув якийсь шерех, обернувся і помітив у отворі силует військового. Це був Купол, який чомусь повернувся до намету.
– Які будуть накази для саперів? – навмисно голосно запитав Бандерас у комбата.
Батя теж завважив Купола, усе зрозумів і схилився над столом, на якому була розкладена мапа їхньої місцевості.
– Дивись, капітане,– показував Батя об’єкти на мапі.– Це село – буферна зона між нами та сепарами. Тут річка, а тут міст.
Бандерас зосереджено втупився в мапу, хоча і без неї знав навколо кожну галявину.
– Під опорою мосту застряг, бляха-муха, снаряд від «Граду»,– вів далі комбат.– Якщо вибухне, доведеться новий міст будувати.
– Зрозумів! Зробимо! – запевнив Бандерас.
– Куполе! – гукнув Батя.– Заходь!
Купол кашлянув. Він вочевидь намірявся щось сказати, але комбат сам звернувся до десантника.
– Куполе, підкинеш саперів на броні до мосту та забезпечиш прикриття! – наказав комбат.
– Плюс! – відповів Купол.– А щодо ножа…
– Потім доповіси,– урвав його полковник.– Виконуйте!
– Плюс! – промовив Бандерас і вийшов із намету слідом за десантником.
«Навіщо повернувся Купол? Щоб додатково повідомити щось про конфлікт? Чи щоб підслухати мою розмову з комбатом?» – ці думки непокоїли професійного контррозвідника.
Рядовий Максим Горшков – позивний «Мореман»
У той час, коли побратими-розвідники виконують небезпечні завдання на передовій, нам наказано бути п’ятою ногою у собаки. Приїхали в якусь дупу, з якої жодного сепара не вгледіти! Але ж… наказ є наказ. Будемо посміхатися та махати, як ті пінгвіни з «Мадагаскару», доки геройський командир із підлітковим позивним та амбіціями Шерлока Голмса шукатиме міфічного диверсанта. Ми з Індіанцем та Говерлою сиділи біля «таблетки», на самому осонні, в очікуванні подальших наказів Бандераса. Доки Індіанець щось креслив на своїй улюбленій мапі місцевості, ми з Говерлою оглядалися.
– Зараз би скупатися,– заскиглив Говерла.
– Хіба що у власному соку,– посміхнувсь я.
Табір жив своїм нудним військовим життям. Поодинокі вояки повзали по спекотному кар’єру, неначе сонні мухи. Не було на що покласти око. Тільки біля бетонного колодязя спостерігалося деяке пожвавлення – там стояла черга по воду.
– Може вип’ємо? – підморгнув я Говерлі.
– Ти що? Не можна! А в тебе є? – здивувався Говерла.
– Є! Вода в колодязі! – посміхнувсь я.
– Так наказано ж чекати біля машини,– засумнівався Говерла.
– Наказано поводитися як сапери! – заперечив я.– А ці хлопці по життю не паряться, бо воно в них занадто ризиковане.
– Тоді ходімо,– погодився Говерла.
– І мені води наберіть,– попросив Індіанець і, не глянувши в наш бік, кинув Говерлі свою флягу.
«Ох, уже цей Індіанець,– подумав я.– Усе чує, як зазвичай». Насправді, я поважав нашого завжди вдумливого і зосередженого сержанта. Для мене Індіанець був ідеальним розвідником, та й у контррозвідці він би не загубився. Не здивуюсь, якщо саме Індіанець, а не Бандерас виявить диверсанта.
Ми з Говерлою підійшли до колодязя саме тоді, коли черга біля води поменшала. Говерла спустив відро на товстому ланцюзі у пройму бетонних кілець. Без жодних зусиль витягнув його повне крижаної води й заходився наповнювати флягу Індіанця. Тим часом мені прийшла ідея, як розважитись із користю.
– Давай-но сюди відро та діставай свого смартфона! – скомандував я Говерлі.
– Навіщо?
– Будемо знімати Айс Баккет Челенж!
– Нащо?
– Тому що! – не витримав я.– Кинемо виклик побратимам і скупаємось! Ти ж хотів!
– Гаразд,– невпевнено погодився Говерла.– Але ж нам заборонено користуватись Інтернетом!
– Викладемо після того, як повернемося!
– Ну, добре,– погодився Говерла.
За що я люблю Говерлу, як друга, так це за його поступливість. Із цим івано-франківським велетнем хоч у вогонь, хоч у воду. Я швидко стягнув із себе уніформу та вхопив відро, Говерла навів на мене свій старенький смартфон.