А далі — далі вона підросла, і на зміну казкам прийшли історичні романи. То був дивовижний світ глибоких пристрастей та героїчних вчинків, світ, де все — до кінця, і любов, і ненависть, де чоловіки мужні й, несхитні, а жінки — невимовно гарні й вірні. Вона почала із “Спартака” й “Айвенго”, не проминувши, звичайно ж, і “Трьох мушкетерів”, а закінчила науковими монографіями. Після восьмого класу Віта твердо вирішила, що стане істориком — як тато.
Її вабили загадки давнини, таємниці віків, зниклі цивілізації. За останні два роки вона ковтнула чималу купу книжок та журналів, що стосувалися історії, не пропустила й жодного фільму на історичну тему. Батьків тішив не лише її вибір, але й наполегливість. Віта мала чудову пам’ять на події, факти, а от дати були її найвразливішим місцем. Тому всі гуртом та разом розробили цілу систему їх запам’ятовування, не останню роль у якій відіграли товсті зошити із паралельними хронологічними таблицями, — спосіб, підказаний батьком. Досить було лише погортати їх, щоб пригадати, що ж діялося у тій чи іншій країні в певному сторіччі. Ті таблиці зайняли чимало місця в її валізі. Тепер Віта вже просто не уявляла собі, що в своєму житті займатиметься чимось Іншим, окрім історії. Звичайно, можна було б і не їхати світ за очі, як казала мама, а подати документи у вуз десь поближче — так зробило чимало її однокласників. Та вона прагнула самостійності (подалі від турботливих батьків!), прагнула дії (де ж і простір для неї, як не у великому місті!), прагнула новизни (а хто в сімнадцять років не хоче чогось нового). Тож мама позітхала, як і годиться матері, в якої вже дорослі діти, порадилась із батьком і згодилася.
В дорогу збирали її всією сім’єю. Мама сама пошила для Віти нове синє плаття, а батько подарував сумку на довгому ремінці. Проводжали її лагідного літнього вечора. Батько, як завжди, набрав незворушно-мужнього вигляду, брат невдало жартував, мама тихо журилася, а Віта намагалась не виказувати своєї радості (“мандрівочка пахне!”), та це їй погано вдавалося.
Віта знала, коли саме вони прибувають на кінцеву зупинку, але незручно було часто питати сусідів по купе, котра година. Свого ж годинника, коли пакувала речі, примудрилася впустити додолу, а через те лишила вдома — батько віддасть у ремонт. Втім, можна було й не питати. Вона й сама здогадалася, що подорож закінчується: поїзд уповільнив хід, обабіч почали з’являтись нові й нові колії, перші висотні будинки, а головне, у вагоні запанував уже знайомий Віті особливий, піднесено-метушливий настрій.
Дівчина винесла валізу у вузький коридорчик і стала коло вікна, всім єством жадібно вбираючи новий світ, що плив їй назустріч.
День був сонячний. Прегарний день! Їй пригадалося, що доброю ознакою, навпаки, вважається, коли приїздиш кудись у дощ. Та що їй до того! Подумаєш, прикмети. Теплий вітер, що влетів крізь прочинене вікно і куйовдив їй волосся, ніс із собою передчуття чогось незвичайного й хвилюючого.
Поїзд зупинився. Пасажири посунули до виходу, людський потік підхопив її. Легко вискочила з вагона, і оставила валізу долі й огледілася.
Довкола вирував великий вокзал, люди сиділи, стояли, йшли, бігли, несли речі, їли на ходу, питали, де потрібна колія, заспокоювали дітлахів, давали останні доручення; хтось радів зустрічі, хтось прощався, може, й назавжди… А вона застигла в гущі цього людського рою і не могла стримати усмішки, хоча й розуміла, як дивно то виглядає: стоїть на пероні тоненька дівчина із важкою валізою й усміхається невідомо до кого. Недаремно ж оглядаються на неї. Віта хутенько підхопила речі й рушила на пошуки камери схову. Іще вдома вона вирішила одразу здати валізу на збереження, а собі залишити спортивну сумку, в яку завбачливо поклала все найнеобхідніше. Забрати речі можна буде пізніше, коли знатиме, куди її поселять на час іспитів.
Замкнула автоматичну кабінку. За шифр, аби не сушити голову, взяла рік свого народження. Звичним рухом голови відкинула з очей волосся, почепила на плече сумку і так само весело й рішуче, як вона все сьогодні робила, рушила підземним переходом до виходу в місто.
Велике табло на фасаді вокзалу показувало час, число та день тижня, і Віта, озирнувшись, чи ніхто не чує, урочисто проказала: дев’ять сорок вісім, двадцять шосте липня, вівторок. Історичний момент: починається нове життя!..
Враз дівчина пригадала все, що було далі, і залишки сну швиденько гайнули геть від неї… Куди ж він щез, отой щасливий сонячний день? І з якої це речі не на омріяному гуртожитському ліжку прокинулась вона зараз, а на сіннику в якійсь напівтемній комірчині? Ні, годі вилежуватися! Треба щось робити. Принаймні дізнатися, де вона і що з нею.
Віта рішуче скочила із: сінника і штовхнула хиткі двері. Чорнобородого вона побачила одразу. Він сидів на широкій лаві й дивився на неї так, ніби давно чекав, коли ж вона прокинеться. Віта мимоволі почала пригладжувати обома руками розкуйовджене під час сну волосся та обсмикувати нову сукню — добре, що вона хоч із немнучкої тканини! Інше плаття давно б уже мало чортзна-який вигляд після такої колотнечі.
Нарешті вона могла як слід роздивитись свого рятівника. Напруга й неспокій зійшли з його обличчя, великі виразні риси якого були немов витесані з каменю, і тепер воно здалося дівчині навіть веселим. При тьмяному світлі видно було сиві нитки, що прозирали в смолянистому волоссі, а в очах застиг отой самий сталевий полиск, тільки якийсь м’якішій, розмитий, неначе лезо меча занурили в воду. Чорнобородий підвівся й приязно запитав:
— Ке рето вайон?
— Віта.
Мабуть, у неї був такий спантеличений вигляд, що чорнобородий не витримав і засміявся. Вразило дівчину не те, що він заговорив — що ж тут дивного? — незбагненним було інше: вона розуміла кожне його слово! Він запитав: “Як твоє ім’я?”, вона машинально відповіла — і лише потім здивувалася. Як він це зробив? Дівчина анітрохи не сумнівалася, що здійснити це чудо міг лише її рятівник.
— Це пояснюється просто, — відказав на її німе питання чорнобородий. — Певен, що ти чула про навчання уві сні.
— Ке рето вайон? — в свою чергу спитала Віта, і їй здалося, що не вона, а хтось інший вимовив ці слова.
— Моє ім’я Ратас. Ти скоро будеш удома. Не бійся.
— А я й не боюся, — задерикувато відповіла вона, і власний голос перестав видаватися їй чужим.
— От і добре.
Ратас вказав на низенький столик.
— Тут ти знайдеш усе потрібне для вмивання. Он лежать твої речі. Я зараз принесу їжу.
Із цими словами він вийшов, і Віта лишилася сама. Обвела поглядом кімнату. Грубі дерев’яні меблі. Земляна долівка, притрушена травою. Тісно й незатишно, до того ж оцей напівморок… Сдабке світло падає звідкілясь ізгори. Вона зітхнула, дістала,із сумки гребінець, маленьке люстерко, розчесалася, довго, із насолодою вмивалась, ніби хотіла змити із себе сліди недавніх пригод, потім витерла обличчя й руки м’якою полотнинкою.
Ратас повернувся із великою дерев’яною тацею.
— Сніданок, обід чи вечеря? — засміялася Віта. — Втім, для смертельно голодної людини це не має значення.
Гострий сир, який нагадував бринзу, круглі коржі, схожі на ті, що пекла Вітина бабуся, яблука… Поки дівчина мовчки поглинала все, що стояло перед нею, увійшла жінка під синім покривалом. Вона простягла Віті глек і мовила:
— Тут вода із цілющого джерела. Випий, і відчуєш, як вертається до тебе сила.
Голос чомусь видався дівчині знайомим. Кого він їй нагадував?
— Це — Ерліс, Віто, — сказав Ратас. — Вона поки що буде із тобою.
— А ти?
— Я більше не можу залишатися тут. Треба діяти, і то якнайшвидше. На довгі розмови не маємо часу. Однак головне спробую тобі пояснити.
— Сідай коло мене, — Ерліс вмостилася на лаві коло стіни. — Тобі доведеться почути багато несподіваного.
Покривало ховало нижню частину її лиця, і Віта бачила тільки очі.