— Ходімо звідси, — хрипко прошепотіла вона. — Тут нам нічого робити…
— Я проведу тебе до стежини. Вертайся додому, а я сходжу ще он до того пагорба, найвищого, з нього, ти казала, видно місто? Не хочу відкладати це на завтра…
— Я з тобою, — вхопилася за його руку.
Довго йшли мовчки.
— Дивись, до обрію все чорне, — нарешті промовила Марта. — Як на попелищі…
— Всесвітнє згарище, — знехотя відгукнувся Рем. — Усюди оте чорне скло.
— Як ти сказав? — стрепенулася Марта. — Чорне скло?
— Еге. А ти його як називаєш?
— Смолою…
— Це, мабуть, точніше. Воно й справді схоже на застиглу смолу.
— Як ти гадаєш, що це могло бути?
— Не знаю. Нічого не знаю. Лізуть у голову різні нісенітниці.
— От і розповів би, що тобі лізе в голову.
— Є два варіанти. Перший — це стихійне лихо, якесь невідоме нам досі явище природи, можливо — космічна катастрофа.
— А друге?
— Друге… Друге — це нова страшна зброя. Напевне, хімічна. Я ніколи не чув про щось подібне. А може, ніхто й не застосовував зброю. Може, це якийсь’ невдалий експеримент або ж аварія. У місті було чимало хімічних заводів. Проте тоді все це, гадаю, не змогло б поширитись на таку велику відстань.
— Незрозуміло іще одне: чому ж зберігся наш острівець?
— Ти розповідала, що насунув червоний туман, а потім здійнявся сильний вітер. Можливо, саме в той час тут проходив антициклон. В його центрі утворюється область підвищеного тиску, і повітря рухається від середини до країв, розумієш?
Марта закивала.
— Схоже на те, що цей туман, точніше, сконденсований газ при взаємодії з органікою руйнує її й утворює плівку. Помітила, якими зробились дерева? Самі стовбури та найтовщі гілки, немов після пожежі… Певно, антициклон пересувався із незначною швидкістю, а тому встиг захопити лише наш острівець. В інших же місцях ніщо не перешкодило протіканню реакції, і все зникло під чорним склом. Якщо ми колись зустрінемо ще людей, то, можливо, дізнаємось, що ж відбулося насправді. Усе це лише мої здогади…
— Ось ми й прийшли, — сказала Марта, — Даремне тільки ноги били… Скрізь однаково.
Там, де раніше було місто, бовваніли темні громаддя. Сльози в Марти висохли, на лобі залягли зморшки. Раптом вона смикнула Рема за руку.
— Дивись, он там… — вказала рухом голови. — Що то таке?
На схилі одного з горбів виднілась невиразна світла пляма.
— Нібито людина лежить, — мовив Рем, — Може, вона ще жива… Йдемо туди!
— Годі, Марто. Криком ти нічого не доб’єшся від мене. У сварці правих не буває. Давай говорити спокійно. Ти вважаєш, що вчотирьох нам затісно. Якщо вже на те пішло, чому б тобі не вигнати, наприклад, мене? Я теж чужий у цьому домі. До того ж у мене більше шансів, ніж у Ліни, дійти до людей, якщо вони справді десь іще є.
— Ото пришелепок! — чмихнула Марта. — Ти тут не чужий і добре це знаєш.
— А чому я перестав бути чужим, ти не замислювалась?
— Ну ти й спитав… — Марта скоса позирнула на Рема. — До вподоби ти мені, дурненький. — Голос її залунав спокійно, впевнено, навіть весело. — Хіба ж таке пояснюють? Я думала, ти й сам здогадався.
— Здогадався. Добре, хоч рідного свого батечка не надумала вигнати. От уже. без кого можна було б обійтись! Він же нікому тут життя не дає. Просто дивно, як у такому невеличкому тілі вміщається стільки бридоти, стільки злості на весь світ!
— От його не чіпай! Який не є, а все-таки батько, іншого в мене не буде. Ото біда — буркоче!.. А до речі, звідкіля в нас узялося стільки різних потрібних і гарних речей? Це ж ми з ним постаралися! Пам’ятаєш отой будинок на межі між зеленим і чорним? Ми1 проходили повз нього в той день, коли знайшли Ліну. Він укритий смолою лише наполовину, і вона не все там всередині встигла зіпсувати. Знайшлося дещо і для тебе, і для твоєї дорогоцінної Ліни… Що б ми робили без чоловічого одягу, який мов на тебе шитий? Усі ті сорочки, штани, куртки — ти думав, це лишилося від мого чоловіка? Ні, любий, чоловік мій був худий як шпичка і на голову нижчий від тебе. А ти в нас парубок нівроку, — вже зовсім примирливо скуйовдила йому чуприну. — Я ж тобі добра хочу. Треба думати про майбутнє. От ми й узяли звідти про запас те, що можна було взяти…
— Так от чому раптом з’явилося в буфеті стільки кришталевого посуду. Це теж дуже потрібне? Ну просто; вкрай необхідне? І теж на майбутнє? Чи не на наше весілля?
— Не дурій! Недаремно я тобі нічого зразу не сказала. Чула моя душа, що від тебе не діждеш подяки… Може, ти ще й назад те все потягнеш?
— А тобі не здається, що де — звичайнісіньке мародерство? Ви ладні тягти в свій дім всілякий мотлох, бо це потрібно. А от Ліна — жива людина — вас не цікавить, вона вам не потрібна! Мене ж ви не викинули зі свого острова лише тому, що я — корисна річ. Авжеж, без мене вам довелось би скрутно, хіба ж ні? Свій хліб я завжди відроблю. Ну там дровець нарубати, скопати город, наносити води, полагодити двері… А в нагороду можна мене й приголубити — щоб дужче: старався!
У Марти аж губи засіпалися.
— Ах ти ж… Знаєш, хто ти?..
— Знаю, на жаль. По-перше, ваша робоча сила. По-друге, чоловік для тебе, продовжувач вашого роду. Я просто чудово вписуюсь у вашу схему життя, так би мовити, острівну модель. А Ліна — ні, не вписується! їй там немає місця. За це ви й оголосили їй війну…
Вже сутеніло, коли вони повернулися. Рем ніс на руках тоненьке, майже невагоме тільце. Лляне волосся, картате біле з червоним платтячко… Голова дівчинки відкинулася, і він бачив, як пульсує жилка в ямці поміж ключиць. Жива…
Марта казала, що раніше не бачила її тут. Мабуть, до когось на літо гостювати приїхала. З міста. Невже! вона справді хотіла дістатись туди? Невже через це покинула зелений острівець, де її, видно, заскочило лихо?
— Кого це ви притягли? — блимнув спідлоба малень ними бляклими очицями старий.
— Хіба не бачиш? — втомлено відказала Марта.
Рем не відходив від дівчинки. Вона весь час мовчала, зрідка розплющувала очі і, кліпаючи довгими віями обводила кімнату поглядом, в якому застиг сумний по див. Губи її в цей час ворушились, ніби вона хотіла щос сказати.
— Як тебе звати, доню? — спитав Рем, обережно торкаючись долонею її холодного чола.
— Лі-на… — долинув ледь чутний шепіт.
— Допоможи мені, — пролунав у нього за спиною голос Марти. — Я нагріла води в казані, хочу її скупати. Сьогодні не будемо давати їй нічого, крім молока. Хтозна, коли вона їла востаннє. Я скажу батькові, він посидить із нею.
Рема страшенно здивувало, що завжди мовчазний і понурий дідок прчав примовляти над Ліною, називати її крихіткою та голубонькою. Коли вони з Мартою повернулися, несучи відра з гарячою та холодною водою, старий хутко вийшов, ніби злякався, що його побачать розчуленим. Знадвору долинало його бурмотіння, воно ставало дедалі голоснішим. Видно, після тривалого мовчання старому важко було зупинитися.
Скупана й напоєна теплим молоком, Ліна задрімала, і Рем навшпиньки вийшов з кімнати. Двері зачинились безгучно, та він вловив за ними якийсь невиразний звук і ще раз зазирнув до кімнати, неначе зайвий раз хотів пересвідчитись, що дівчинці ніщо не загрожує.
— Де… я? — долинуло з темряви. — Хто… ви?
— Тобі не можна зараз розмовляти, — Рем уникав прямої відповіді. — Ти довго хворіла, тепер тобі треба набиратися сил. Ось трошечки зміцнієш — і тоді будеш розпитувати, гаразд?
— Так я… хворіла?.. — в голосі її Ремові почувся прихований докір. — А мама… знає, де я?
— Ми будемо її шукати… — тільки й встиг сказати в;н, бо в цей час Марта з-за дверей зашепотіла:
— Не займай її, нехай засинає. Ходімо вечеряти.
— На добраніч, Ліно.
Дівчинка не відповіла йому, та він і не чекав відповіді. Марта з’явилася дуже вчасно. Що міг він сказати цій дитині?