Чому ж мене охоплює відчай?
Чому пригадуються зараз стражденні очі матері, повні самозречення й прихованого болю? Очі Сікстинської мадонни. Мені пощастило: я бачила цю картину. Мати, що офірувала своє дитя, аби врятувати світ. Скільки незмірно довгих років несла вона в собі отой страшний тягар знаття? Адже вона знала долю свого сина. А світ так і не змінився, хоча йому принесли таку жертву…
Може, це лише легенда. Жорстока казка. Але ж оті очі, всевидющі та беззахисні… Очі матері людської — не божої. Ні, я не мадонна. І я не хочу, щоб моє дитя колись проклинало мене. Я не зможу, не зумію стільки терпіти й чекати. Терпіти його біль і чекати його кінця. Це понад мої сили!
Хвала провидцям: я вже тепер знаю його долю. Його і свою. Я можу цього уникнути. Це дуже просто і навіть не боляче. Треба лише сказати: так. Сказати вже сьогодні, не чекати цілий місяць!
Мій син не ощасливить світу ціною власних мук. Своїх і моїх сліз. Милосердніше зупинити його зараз, коли він іще нічого не може збагнути, не розуміє, не відчуває.
А якщо я дам йому змогу народитись? Побачити світ? Пізнати всю його красу в ті перші роки, коли хвороба ще не дасться взнаки? Я спробую зробити ті роки такими щасливими й наповненими, щоб найлютіша біда потім не випалила пустки в його душі. Загартувати душу так, аби розбите, нікчемне тіло згодом не взяло над нею гору. Дати йому силу й мужність витримати все те, що впаде на нього, і не збайдужіти до всього, окрім власного лиха. Він житиме. Він створить свої пісні. Він не буде нещасним!
Я свідомо обираю таку долю. З доброї волі. Я знаю, на що йду. Хвала провидцям! Я встигну приготуватись…
Я буду поряд із ним. Завжди поряд. Облишу все заради нього. Стисну свою волю, свої нерви в тугу сталеву пружину…
Я хочу вкласти в нього силу й мужність… Та чи стане ж їх мені самій на всі ці безмежно довгі, нескінченні роки?..
Ох, як самотньо і порожньо мені! Я не була б самотнішою, аби навіть опинилася у космічному просторі…
І все ж таки — хвала провидцям! Вони не бувають ні добрими, ні злими. Вони кажуть нам правду. А вирішувати повинні ми самі.
Ні, сьогодні я не готова дати відповідь.
Я маю все зважити. Обміркувати спокійно.
У мене ще є час. Багато часу…
ТІЛЬКИ ТРИ КРОКИ
Вранішнє шосе іще дрімало, як і завжди в неділю, — лише зрідка промайне автомобіль. Вона любила цю пору за її тишу та спокій. Сьогодні ж, після короткої нічної зливи, коли п’янко пахло свіжою зеленню, а повітря було тремтливо-прозорим, тіло зробилось таким пружним та легким, що, здавалось, от-от злетить над землею.
Знехотя позирнула на годинник. Як швидко збіг час! Повертатись додому іще не хотілося. Перейти на той бік і пробігтись до озера? Звернула до траси й спинилася, перечікуючи машину, що викотилася з-за повороту.
І звідки він узявся, хлопчик отой? Виріс мов із-під землі з того боку дороги — невеличкий, щуплявий і скуйовджений, наче горобчик, який щойно видерся а котячих пазурів. Що він тут робить так рано та ще й у неділю, коли його ровесники додивляються солодкі сни? Мабуть, теж прихильник ранкових пробігів. Усміхнулася й привітно помахала рукою. Одначе він не помітив її жесту: заклопотано роззирнувся навсібіч і, гадаючи, певно, що машина ще далеко, рвонув через дорогу.
Вона закричала: “Куди ти? Стій!”, а ноги вже самі несли її навперейми хлопчикові. На мить їхні очі зустрілися. В його погляді застиг подив: мовляв, чого галасуєш?.. Це її аж розлютило. Куди воно лізе, оте горечко? Натреноване тіло із подвоєною силою метнулося вперед.
Та раптом вона з розгону наскочила на невидиму перешкоду — і завмерла, заціпеніла, загрузла в якійсь в’язкій рідині, що враз огорнула її. Довкіл заклубочився туман. У вухах гули дзвони…
Потім марево зникло, проте, як і раніше, не могла ворухнутися. Перед очима стояли розмиті обриси будинків, дерев, автомобіля, що завмерли за прозорими стінами, на яких раз по раз у незбагненному ритмі з’являлися й зникали молочно-сріблясті смуги.
Аж ось пролунав дивний (чоловічий, жіночий — годі було зрозуміти) голос:
— Що ти хочеш зробити?
Звуки відбивалися від прозорих стін і кришилися, розкочувалися дзенькотливою голчастою луною: зробити… би-ти… би-ти…
“Що зробити? Та спинити цього дурника!” — хотіла вимовити це, але губи й язик затерпли, наче після наркозу перед видаленням зуба. Однак голос продовжував так, ніби вона вже відповіла:
— Його зупиниш, а сама загинеш… ги-неш…
“Хто це говорить? — сприймала лише неймовірність ситуації і ще не перейнялася моторошним смислом слів, призначених для неї. — Хто ви?”
— Дивимось. Спостерігаємо. Хочемо зрозуміти. Ти нам віриш?
“Вірю”, — подумала несподівано для себе самої. Голос став м’якшим і глибшим, відлуння зникло.
— Сильний, молодий організм. Повинна жити. Тільки тепер збагнула почуте раніше.
“Звідки відомо, що я… загину? Дурниці!” — безгучно вибухнула, силкуючись вивільнитись із невидимого полону і закликаючи на допомогу всю свою волю, завзяття, упертість, аби здолати давку хвилю страху, що накотилась на неї. Та ноги, її міцні, спритні ноги не слухалися, руки безпорадно зависли: відчувала себе жалюгідною комахою в чіпкому павутинні. “Загину… помру. Але чому?” — крижані мурахи повзли по спині.
— Тобі лишилося три кроки. Тільки три кроки! Дитину відштовхнеш. Машина не встигне зупинитись.
“Чого ж ви хочете від мене?”
— Хочемо допомогти. Уповільнити твої кроки. Затримаєшся — і житимеш.
“Як — затримаєшся? Вже стільки часу минуло, машина давно проїхала…”
— Ти помилилась. Час минає там. А тут стоїть. Нічого не змінилося. Повір… вір… вір… — луна забриніла знову.
“Такого не буває… Мене збила машина, і я зараз марю…” — промайнуло в голові. Із полегшенням ухопилась за цю думку.
— Там не буває. Тут буває. Віриш — нам легко. Не віриш — важко.
“Гаразд, спробую повірити. Це не сон. Що далі?”
— Затримаємо тебе. Збережемо життя. “А він… хлопчик отой?”
— Миттєва смерть — легка.
“Та хоч би й так… — здивований погляд хлопченяти сплив перед нею. — Чому ж ви не врятуєте і його?”
— Можемо врятувати лише одного.
“Тоді… краще його. Він малий… Навіть не розуміє…”
— Нема сенсу.
“Та чому ж, чому, хай вам біс?”
— Мусиш жити, продовжити рід. Дужі, витривалі нащадки. Хлопчик — кволий. Рятувати недоцільно.
“Звідки ви знаєте… про нього?”
— Знаємо все. Вирішуй. Не можемо довго…
“Хто вас просив? Навіщо висмикнули мене, як рибину із води? Облиште мене, поверніть туди… Я все вирішила… іще коли побігла…” — І раптом почула свій голос: — Відпустіть мене!
Обриси довколишнього світу враз затремтіли, збрижились і стали чіткими, в’язка рідина відпустила її, знову долинули звичні звуки, тіло ожило й напружилось.
Щосили відштовхнувшись, кинулася вперед — крок… другий… третій…
Але трьох кроків не вистачило.
І під неймовірним кутом зігнулося в падінні її слухняне тіло, відкидаючи хлопця на узбіччя.
Нестерпно завищали гальма.
…Щокою вона відчула дивовижно м’яку, прохолодну траву й поволі розтулила повіки. Спершу їй здалося, що прокинулась після важкого сну, та рантом усе пригадала і рвучко сіла, спираючись на руки. Тривожно поглянула ліворуч, праворуч… Шосе було безлюдне, довкола стояла німотна тиша, косі сонячні промені запалювали іскри в сизій од вранішньої роси траві.
Розгубленими очима втупилася в безхмарне небо, наче там могла знайти відповідь. Невже це їй примарилось? Та ні, було все, було: скуйовджений хлопчина, прозора переливчаста стіна — і відчайдушний кидок під колеса вантажівки…
Вдихнула на повні груди повітря, що пахло вологою зеленню, і несподівано здригнулася. Чи їй те вчулося, чи справді десь іздалеку докотилося невиразне склисте відлуння:
— Живи… живи… живи…
ЗМІСТ
ПОВІСТІ
Реанімація — XXI
Позначена блискавицею
ОПОВІДАННЯ
Краєвид на чорному тлі
Полонянка
Поклоніння змії
Хвала провидцям
Тільки три кроки
